Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Зрештою він поклав газету й підвівся. Офіціант стояв, прихилившись до стійки, і копирсав у зубах. Побачивши, що гість підвівся, він підійшов ближче і спитав:
— Хочете розплатитися?
— Ні, — відповів Штайнер, — принесіть іще чарку кіршу.
— Зараз. — Офіціант наповнив чарку.
— Випийте й ви зі мною.
— Не відмовлюсь. — Офіціант наповнив і собі чарку, узяв її двома пальцями й підняв перед Штайнером: — На здоров’я!
— Так, на здоров’я… — відповів Штайнер.
Вони випили й поставили чарки.
— Ви граєте в більярд? — спитав Штайнер.
Офіціант позирнув на стіл посеред кафе з брудно-зеленим, стертим сукном.
— Трохи.
— То, може, зганяємо партію?
— А чому б і ні? Ви добре граєте?
— Давно вже не грав. Можна було б спершу зіграти пробну партію, якщо ви не проти.
— Домовились.
Вони натерли крейдою киї і загнали в лузи по кілька куль. Потім почали справжню партію і Штайнер виграв.
— Ви граєте краще за мене, — зауважив офіціант. — Ви повинні дати мені десять очок фори.
— Гаразд.
«Якщо я виграю цю партію, — снувалась думка в голові Штайнера, — тоді все буде гаразд, може, вона ще й видужає…»
Він грав уважно й виграв партію.
— Тепер даю вам фори двадцять очок, — сказав він.
Ті двадцять очок означали для нього життя, здоров’я Марі та втечу разом із нею; ті білі кулі та їхнє цокання звучали для нього, немов брязкіт ключів долі. Виграти було важко. Офіціанту щастило, і він без перерви, одним заходом загнав стільки куль, що йому до партії вже лишалось тільки два очка; останню кулю він послав неточно — вона пішла на сантиметр убік. Штайнер узяв свій кий і почав грати. Від напруження у нього мерехтіло в очах, він мусив кілька разів робити паузи, але без промаху дійшов до кінця.
— Здорово грали, — похвально відзначив офіціант.
Штайнер вдячно кивнув йому й поглянув на годинник. Минула вже третя година. Він мерщій розплатився й пішов.
Він підіймався вкритими лінолеумом сходами нагору й уже нічого не відчував, крім незнаної досі, незвичайно високої, шаленої вібрації в усьому тілі. Потім довгий коридор із численними, неначе хвилі, поворотами, і раптом перед очима постали крейдяно-білі двері: п’ятсот п’ять.
Штайнер постукав. Ніхто не відповів. Постукав ще раз. Його шлунок спазматично піднявся вгору від незмірного страху, що зараз станеться щось жахливе. Він одчинив двері.
Невеличка палата, осяяна надвечірнім сонцем, здавалася острівцем миру і спокою з якогось іншого світу. Дзвінкий час, нестримно линучи вперед, ніби втратив уже свою владу над непорушною і мовчазною постаттю, що лежала на вузенькому ліжку і байдуже дибилась на Штайнера. Він трохи заточився, і капелюх випав йому з руки. Хотів нахилитись, підняти його, але зненацька в спині щось ніби зламалось, і він, немов від удару, не тямлячи себе, упав навколішки перед ліжком і мовчки залився сльозами.
Уже байдужі до всього очі жінки довго дивились на нього, і лише поступово в них відбилось хвилювання. Здригнулось чоло й ворухнулись уста. Потім в очах спалахнуло щось схоже на страх. Рука, що досі непорушно лежала на ковдрі, в’яло звелася, наче хотіла торкнутися того, що бачили очі, й упевнитися, що це не сон.
— Це я, Маріє, — мовив Штайнер.
Жінка спробувала підвести голову. Її очі допитливо ковзали по його обличчю, що низько схилилось над нею.
— Не хвилюйся, Маріє, це я, — знову сказав Штайнер. — Я прийшов до тебе.
— Йозефе… — прошепотіла жінка.
Штайнер мимоволі схилив голову. Сльози застелили йому очі. Він прикусив губу й проковтнув клубок у горлі.
— Я, Маріє. Я повернувся до тебе.
— А як спіймають?.. — прошепотіла жінка.
— Не спіймають. Нічого в них не вийде. Я можу лишитись тут. Я лишуся з тобою.
— Візьмися за мене рукою, Йозефе, я хочу відчутй, що ти тут. Бачу я тебе часто…
Він узяв обома руками її легеньку руку з синіми жилками й поцілував. Потім схилився й припав устами до її безживних, стомлених уст. Коли він знову підвів голову, її очі були повні сліз. Вона легенько струснула головою, і краплі дощем покотилися вниз.
— Я знала, що ти не можеш прийти. Але завжди тебе ждала…
— Тепер я лишуся з тобою.
Вона зробила слабкий рух рукою, наче хотіла відіпхнути його від себе.
— Тобі ж не можна лишатися тут! Ти повинен тікати звідси. Адже ти не знаєш, що тут було. Ти повинен зараз же йти звідси. Іди, Йозефе…
— Ні, мені не загрожує ніщо.
— Загрожує, я краще знаю. Я тебе побачила, а тепер іди! Мені вже недовго лишилось. Тепер я справлюся й сама…
— Я так усе влаштував, що можу лишитись тут, Маріє. Скоро буде амністія; мене теж помилують.
Вона недовірливо глянула йому в очі.
— Правда, Маріє, — переконував він, — можу присягнутися. Звичайно, ніхто не повинен знати, що я тут, але нема нічого страшного, коли б і дізнались.
— Я не скажу нікому, Йозефе. Я ніколи нічого не говорила про тебе.
— Я знаю, люба. — Гаряча хвиля вдарила йому в голову. — Ти не взяла зі мною розлуку?
— Ні. Як я могла?! Не гнівайся на мене за це.
— Я думав лише про тебе: щоб тобі легше було тут.
— Мені тут не було важко. Люди підтримували мене. І з цією палатою допомогли. Краще лежати самій. Так я частіше бачу тебе.
Штайнер жадібно дивився на дружину. Лице поменшало, наче стануло, вилиці випнулись, шкіра восково-бліда, під очима синці. Шия тонка, тендітна, ключиці випинаються надзапалими грудьми. Навіть очі взялися поволокою, а уста зовсім безбарвні. Тільки волосся іскристо пломеніло, воно здавалося ще густішим і пишнішим, наче вся втрачена сила зібралася в ньому, тріумфуючи над згаслим тілом. Воно велично здіймалося в променях надвечірнього сонця, немов ореол із полум’я й золота, немов кричущий протест проти безсилля маленького тіла під простиралом, — протест, на який те ослабле тіло навряд чи й було вже здатне.
Розчинилися двері, й до палати ввійшла сестра. Штайнер підвівся. Сестра принесла склянку з молочно-білою рідиною і поставила її на столик.
— У вас гість? — мовила вона, оглядаючи Штайнера меткими блакитними очима.
Хвора підвела
