Присмак волі - Володимир Кільченський

Андрій із вдячністю глянув на Ярему і схвильовано промовив:

— Я, Вікторе, думав, що залишишся при Богданові, та бачу, що ти справжній товариш. Удвох доберемося до моєї Михайлівни.

Повернувшись до стодоли, хлопці помовчували, не встряючи у суперечки козаків зі своєї десятки. Перш ніж повернувся Макар, усі гарячі голови і ті, що були не згодні з рішенням Богдана, вгамувалися. Десятник сумирно зайшов у стодолу і, побачивши, що хлопці вгомонилися, якось здивовано обвів усіх поглядом і нарочито голосно запитав:

— А що це ви валяєтесь лежнями?! Я за них горлянку рву, щоб разом до Низу йти, а вони...

Усі дружньо схопилися з долівки і, ставши колом біля Макара, чекали від нього слова. Десятник обвів усіх поглядом, ніби впізнаючи кожного, і повідомив:

— Гусак особисто підібрав під своє начало три десятки із сотні. Решта йде до Січі!

На подив десятника, ніхто не став розпитувати, що й до чого, а після цього хтось викрикнув, що добре було б пововтузитися в сніжку, і напівроздягнені козаки висипали на дворище. У сніжки вийшли погуляти молоді хлопці й, піднявши гвалт, стали натирати один одного снігом або ж засипати за пазухи. На лемент хлопців з десятки Макара де не взялися козаки з ближніх хат, і на дворищі Йоськи завирувало дивне «побоїще». Андрій із Яремою були вже геть мокрі від снігу, а коли прибульці з інших хат з’явилися, то всі прудко, ставши ланцюгом, накинулись на «чужинців». Тут уже треба було не ловити ґав, а ухилятися від снігових ядер «супротивників», і боротьба розгорілася з новою силою. Тримаючись разом, Андрій та Ярема всіляко уникали снігової купелі, та все ж, коли нападників стало набагато більше, хлопців усе частіше накривали по спині чи по голові. Пилипенко, який спостерігав за цією сутичкою, закричав:

— Макарівці! Усі до мене! Відступай у стодолу!

Андрій, відбившись від декількох нападників, що завзято насідали, рвонув з місця і побіг до стодоли разом із Яремою та своїми хлопцями. Коли останній учасник снігового побоїща забіг у приміщення, Макар хутко зачинив двері.

— Усім роздягатися і сушити мокре ганчір’я! — отаманським голосом віддав наказ Пилипенко, але хлопці вже й без примусу стягували з себе промоклий одяг.

Знову здійнявся сміх, бо хтось залишився геть голим, а хто спритніший, той, роздягнувшись, розмістив одяг до сушки і сховався під ліжником. Коли всі заспокоїлися, Макар похвалив молодих козаків з десятки, що добре стримували «супротивників».

По обіді десятник підсів поміж Андрієм та Яремою і запитав, поглядаючи на обох;

— Хлопці, а ви як вирішили? Вам Петро Гусак дає вільний вибір... Що скажете?

Андрій глянув Макарові у вічі й твердо промовив:

— Ми вирушаємо на Присамарщину. Треба своїх провідати... Душа вже нудиться, немає наснаги воювати.

Ярема кивнув головою у бік Андрія і звернувся до Макара:

— Ви там, пане десятнику, замовте слово за нас. А по весні будемо з вами...

Макар ударив себе руками по колінах і, піднявшись з полу, співчутливо промовив:

— Я замовлю слово... А вам, хлопці, нелегко прийдеться, бо ж доведеться лише удвох подолати шлях від Кременчука до Присамаршини... Тяжко буде...

Підлужному нічого не лишалося, як погоджуватися з Макаром, і він з трепетом слухав його чи то поради, чи то застереження. Перед вечерею Пилипенко повернувся в стодолу і став зачитувати прізвища козаків, які залишаються в Чигирині. Ті, кого назвав десятник, кивали головами на знак згоди. До Низу йтимуть з Макарової десятки разом з Андрієм та Яремою п’ятеро козаків.

Наступного дня ті, хто від’їжджав, ретельно готувалися до ще одного важкого переходу. Усе ж ближче до рідної землі, до Січі... Андрій із Яремою та іншими побратимами, які вирушали на Січ, зібрались на ярмарок. Він у цей час аж кишів покупцями та продавцями, бо Чигирин став гетьманською столицею. Сюди везли й несли всякого товару та мануфактури з півсвіту. Ще здалеку хлопці почули різноголосий гул, а коли Найшли поміж рядами крамарів, то пірнули у незрозуміле для них оточення. Кричали всі, хто міг кричати, тицькали один одному підноса свій товар. Хто продав добру річ за гарні гроші, розчулено ручкався з покупцем, хто не міг домовитись — гнівався і називав якихось людей скупердягами. Хлопці трималися гурту, бо ж у цьому шарварку можна було й загубитися.

Йшли сюди для поповнення запасів пороху, куль, наконечників... Побачивши безліч незвичайних тканин, Андрій, повернувшись до Яреми, крикнув йому на вухо:

— Вікторе, куплю щось для своїх. Для Даринки тут — що хочеш...

Спочатку придбали військове знаряддя, а потім стали придивлятися до інших речей. Андрієві були до вподоби чоботи, фарбовані під бордовий колір. Ярема поміряв і собі пару, а тоді троє, що були з ними, також позапихали в мішки прегарні чоботи. Тепер уже п’ятірка покупців не стала жаліти гроші, й усі наповнювали торби тим, що в око впало. Андрій потурбувався про всю рідню, а найперше придбав обновки для Даринки і маленького Миколки.

Вибралися з людської тисняви й поверталися, посміхаючись, коли пригадували торгові баталії з крамарями. І хоча мошна в кожного помітно схудла, поверталися у піднесеному настрої.

Від’їзд до Січі затримався з причини прибуття до Чигирина численних делегатів із чужих країв, у тому числі й з Речі Посполитої. Місто