Присмак волі - Володимир Кільченський

По обіді Пилипенко, зайшовши у стодолу, весело оголосив:

— Хто на Січ — збираймося. Завтра вдосвіта у дорогу!..

Андрій був радий такій звістці, але зараз же подумав про Орлика: «Ачи зможе він витримати тяжкий шлях?»

Приготувавшись у далеку путь, Підлужний запропонував Яремі відвідати московітського ратника Володимира Баранова, який перебував неподалік у шпиталі. Баранов притягував Андрія до себе якоюсь внутрішньою добротою, і його неабияк непокоїла подальша доля Володимира. Підійшовши до шпиталю, вони почули вигуки поранених і лайку на своїй та московітській мові. Андрій, залишивши Ярему біля дверей, зайшов усередину і зараз же наткнувся на Устима, який заклопотано витягав торбу з чимось важким.

— Чого тебе тут дідько носить? Бачиш, що коїться?.. Ледве встигаємо латати та відпилювати... у своїх та чужих! — сердито сказав Устим замість відповіді на Андрієве привітання.

— Так я до Баранова... Травки несу задля кращого вигоювання рани на животі, — випалив Андрій і, обійшовши Устима, попхався вперед.

Його зупинив московітський охоронець і суворо промовив:

— Казаче! Здесь не ходят ваши... Много нашего брата на уходе, многім вчера прішлось смерть прінять...

Андрій розуміюче кивнув головою і змовницьки прошептав до охоронця:

— Я вчора за Баранова постояв... Несу йому травку та побачити хочу. Він мені тепер побратим...

Той роззирнувся навколо і неголосно сказав:

— Ти іді скорее, скажеш, пріносіл целітєльной трави по гласу есаула...

Він показав, де знаходиться Володимир Баранов. Підлужний хутко пройшов та побачив, як його підопічний кволо підняв угору руку на знак привітання. Володимир лежав на ліжнику. Обличчя було блідим, і тільки великі, небесного кольору очі з якоюсь дитячою беззахисністю дивились на Андрія. Привітавши його, Підлужний поклав згорток з травою біля узголів’я і занепокоєно запитав:

— Як почуваєш себе, Володимире?

Той скрушно похитав головою і ледве чутно видавив із себе:

— Ночью ліхораділо, в гарячке бил. Говорят, тяжело мне будет сохраніть живот свой...

Андрій помовчав, а тоді довірливо звернувся до нього:

— Ми завтра вирушаємо в дорогу, але я за тебе почитаю святі молитви та Устима прохатиму... Виживеш!.. Звати мене Андрієм, я із сотні Петра Гусака, а сам з Присамарщини. Дасть Бог, ще стрінемося... Будь живий... — тихо промовив Андрій і швидко пішов до дверей.

А Володимир лежав із піднятою рукою, прощаючись зі своїм побратимом, замислено дивився йому вслід...

Андрій знову зустрівся з Устимом, який ішов назад з порожнім мішком, і, обнявши його, попрощався та ще раз попрохав знахаря доглянути за Барановим.

Увечері до них у стодолу завітав усміхнений Йосип і ще з порога звернувся до Пилипенка:

— Жалкую, що вибуваєте від мене, пане Макаре. Сердешні у вас козаки... Учтиво поводили себе, ніяких збитків не завдали. Не те що ляхи!

Хлопці посміхались, а Макар подякував за затишну стодолу та попрохав з мішечок вівса на сімох коней. Йоська трішки знітився, а потім розвів руками, немовби хотів обійняти весь світ, і промовив:

— Звичайно, звичайно... Мішок уже ваш, для ваших коників сердешних... Хай собі поїдять Йосьчиного вівса!

Тут до розмови підпрягся Андрій:

— Пане Макаре, а ми від Кременчука без вас будемо по снігах чвалати. Попрохайте в нашого добродія Йосипа півмішечка і нашим жеребчикам та нам хоч по шматку сальця для зігрівання у степовому холоді.

Йоська подивився на Макара, потім на якусь мить невдоволено глянув на Андрія і, не дочекавшись слова від замисленого десятника, люб’язно погодився:

— Беріть, беріть усе, що забажається. Сальце, звичайно, треба мати в дорозі.

Цієї ночі Макар поставив на чати у стайні козаків, які залишилися в Чигирині на військовому утриманні.

— Дивіться, хлопці! За коней перед такою дорогою головами відповісте! — намовляв Макар двох охоронців, які мали чергувати першими.

Цієї ночі Підлужний майже не спав, його весь час тривожили думки про домівку, бідкався, що доведеться йти довгим зимовим шляхом, непокоївся станом підраненого Орлика... А коли настав ранок, то під час швидких зборів у дорогу всі тривоги вилетіли з голови. Козаки були задоволені тим, що від’їздять на Січ, бо в багатьох були поряд зимівники, де їх чекала рідня, тож у дворищі Йоськи лунали веселі голоси тих, хто вирушав.

Перед сходом сонця на майдані зібралося більше половини козаків із сотні Петра Гусака, і він стояв, позираючи на своїх орлів. Його гордовита кобила Пава також неначе відчувала швидке розставання з половиною сотні і час від часу гребла передніми копитами сніг та мотала головою в різні боки.

Петро дочекався, поки вгомоняться козаки, і, не злізаючи з Пави, схвильовано промовив:

— Січовики! Важкий ми пройшли шлях, і багато могил побратимів по землі нашій. Велика дяка вам від народу, що давно хотів витурити ляха зі своєї землі.

Почекавши, доки стихнуть схвальні голоси, він продовжив:

— Ще не вільна наша земля, і пани знову сунуть до своїх маєтків, тому чекає вас Богдан