Присмак волі - Володимир Кільченський
Дев’ятьох козаків разом із Макаром Пилипенком сердюк Василь повів за собою на ночівлю до якогось, як він сам висловився, гендляра Йосипа або ж, по-єврейському, Йоськи. Хлопцям було байдуже, до кого, аби лише опинитися в теплі та поїсти чогось гаряченького.
Не дуже довго петляли вулицями і нарешті заїхали у дворище цього самого Йоськи. Тут же повибігали служники і вийшов сам господар з четвіркою хлопців-підлітків.
— Здоровенькі були, козаченьки! Притомилися з дороги? Зараз Йоська вас обігріє і нагодує, коникам фуражу підтрусимо... От ці ляшки кляті! Життя немає в людей! — примовляв господар.
Хлопці мовчали, не маючи бажання підтримувати розмову, а десятник Макар став розподіляти, хто де ночуватиме, і, розгледівши у кінці дворища стодолу, запитав господаря:
— Добродію Йосипе, а там, у стодолі, тепло?
Йоська зі щасливою посмішкою відразу догідливо відповів:
— Так, так, пане старший! Там завжди тепло... Худобині там гріємо та й вариво готуємо... То гарне місце для ваших козаків, а ваше — у гостині в Йоськи!
Макар уважно подивився на улесливого Йоську і також люб’язно відмовився:
— Велика вдячність, люб’язний Йосипе! Мені потрібно бути при козаках. Я їм, як за батька...
Господар, здвигнувши плечима, відійшов і став далі розпоряджатися та квапити своїх підручних, щоб скоріше все зробити заради ночівлі козаків. Коней добре впорядкували, та Підлужний особисто перевірив вміст короба і залишився задоволеним. Йосип не пожалкував ячменю для зголоднілих козацьких скакунів. Орлик і Зірочка жваво переминали зерно, а в стайні було затишно, неначе теплої пори...
Андрій, побачивши одного зі служників, потиснув йому руку, із вдячністю промовив:
— Друже, приглянь по совісті... Коні ледве дочвалали сюди, а були такі браві та швидкі, як вогонь.
Ярема дружелюбно запитав, як звати служника, і той, опустивши голову, буцімто в чомусь грішний, тихо відповів;
— Порфирієм мене звати... А хазяїн називає Прошкою. Ячмінь, як ви підете до стодоли, я половину відберу, щоб на ранок було... Наказав пан Йосип...
Хлопці нерозуміюче дивилися на служника, а тоді Андрій збагнув, у чому воно справа, і вже погрозливо промовив:
— Ти, парубче, не відбирай, бо ж господар ніколи не зізнається, що це він тебе на таке напутив... А тобі за наказом нашого отамана дадуть київ по спині...
Порфирій з переляку ледве не впустив собі на ноги цеберко з водою, але тут Ярема, підморгнувши, надоумив його:
— Скажеш Йосипу, що відібрав ячмінь. А ми вранці зіграємо у твою дудку...
Служник кволо посміхнувся і пообіцяв, що коників козацьких не зобидить, і хлопці, поплескавши його по плечах, пішли до стодоли.
У стодолі дійсно було, як у Бога за пазухою. Ці слова повторював і увесь час метушився Василь Крят, якого нещодавно приписали до десятки. Свій харч не треба було витрачати, бо ж принесли смаженої поросятини, і дісталося кожному по половині глечика молока.
Після вечері всі розчервонілися, мов варені раки, і стали стягувати із себе решту одягу, залишившись у спідніх полотняних сорочках. Їм запропонували обмитися з дороги, і козаки, витягнувши жбан з теплою водою на подвір’я, поливали один одного, а потім розтирали снігом. «Таке було тільки в Києві!» — задоволено викрикували козаки, і веселий регіт лунав на все Йосипове подвір’я. Ледве вкоськавши своїх хлопців, Макар побачив, що вже постелено поверх сіна ліжники, тож пригримнув:
— Годі, годі вам... Немов діти!.. Он дивіться, яку вам постіль приготували. Гайда спати!
Усі стали вибирати собі місця для сну; а Василь Крят пішов позаглядати по казанах з варивом для худоби, що стояли на довгій кабиці.
— Пане десятнику! Тут таке вариво, що й ми могли б ще підкріпитися перед сном! — почувся його щасливий голос.
Макар промовчав і продовжував лаштуватися до відпочинку. Ще двоє козаків стали з цікавістю порсатися копистками у казанах. Почулися неголосні відгуки про смачну їжу та ще й прицмокування. Нарешті Пилипенко не витримав і, вилаявшись, пригрозив, що зараз же загасить лоївки і вони, як щури, тицькатимуться, шукаючи собі місце. Василя з двома його «застільниками» як вітром здуло від кабиці з казанами, і Макар, закрившись на засув, загасив лоївки. Через короткий час стодола наповнилася різноголосим хропінням та посопуванням зморених козаків.
Підлужний прокинувся перед світанком від якогось стогону і тупцювання босих ніг по долівці стодоли. Він тихцем потягнувся рукою до шаблі, що лежала поміж ним і Яремою, та неголосно запитав:
— Що за дідьки тут топчуться? Зараз махну шаблею попід сідницями!
Почувся голос Макара:
— Та лежи, Андрію! Це наші вчорашні «кописники» носяться з животами надвір. Добре «підкріпилися» на ніч!
Пилипенко запалив лоївку, і при її світлі один за одним у стодолу забігло троє, а поміж них — Василь Крят. Обтрушуючи сніг з босих ніг, вони винувато поглядали на козаків, що вже прокинулися і, лежачи, поглядали на них.
— Ви там хоч у знане місце бігали? А то до сходу сонця ми і двері не зможемо відчинити!.. — вирвалося
