Присмак волі - Володимир Кільченський

Кагарлика він увесь час намагався розгадати таємницю сновидіння або ж хоч пригадати його кінець, та це ніяк не вдавалося, і поступово Андрій став його забувати. Важкий шлях на Чигирин 

Через два денних переходи військо дійшло до Корсуня і знову зупинилося на ночівлю в знайомих багатьом козакам місцях. Усі тільки й говорили, що про своїх рідних чи друзів, які загинули тут. У десятці Макара Пилипенка пам’ятали загиблих. Козаки довго сиділи після вечері, згадуючи перший бій. Міркували про швидкоплинне козацьке життя-буття, співали сумні пісні.

Гей, на біду, на горе Козак уродився, — В чистім полі, край дороги Ляшкам знадобився. У неділю рано Та й славонька стала: Взяли ляшки сіромаху Та й забили в кайдани. Ой, на руки кайдани, А на ноги диби, — Хотять ляшки сіромаху До світа згубити. Ой, на руки кайдани, На ноги скрипниці, — Та й вкинули сіромаху В темную темницю. Ой, приїжджав жовнір, Став його питати: «Чи є в тебе, козаченьку, Отець, рідна мати?» «Ой, є в мене родина — Уся Україна, Та доведеться сіромасі Без помочі згинуть. Ой, Великий Луг — батько, А Січ — моя мати. Доведеться сіромасі У неволі погибати. Гей, ви мені не пани, А я вам не хлопець. Догадайтесь, вражі сини, Що я — запорожець!»

Наступні дні були схожими поміж собою. Важкий шлях виснажував людей, пронизливий вітер, хоч і дув увесь час у спину, дошкуляв так, що Андрієві не вірилось, що його душа ще теплиться в тілі. Стало більше вмирати козаків. Хтось сконав від застуди, викрикуючи у маренні запальні бойові кличі та йдучи востаннє у шалену атаку, а потім затихав у передсмертному часі, вмирав, як увесь час бажав того, — в бою. Інший кінчався від черевного болю та прохав у Бога прощення гріхів, благав товаришів, щоб закінчили його страждання ударом шаблі.

Велика журба обсіла козаків. Не по-їхньому це було: вмирати десь на шляху. А часто траплялося так, що ніде було й поховати, і тоді шукали якісь ритвини чи яруги, клали тіла товаришів, прикидаючи їх дрючками, зрубаними стовбурами дерев та присипаючи снігом.

Коні охляли так, що ледве тяглися один за одним, опустивши голови, і вже не звертали уваги на заохочування своїх вершників. Андрій читав про себе молитви і просив Бога, щоб не залишив його, грішного, без сил або бездиханного на дорозі: «Живий в помощі Вишнього під покровом Бога небесного оселиться. Рече Господеві, Заступниче мій і Прихисток мій...»

У десятці Макара Пилипенка вже не стало двох сильних та хоробрих козаків: Івана Кулібаби та Григорія Маковського, котрі і вмирали, в запалі махаючи правицею, неначе стискали шаблю. Макар дуже змарнів, проте всіляко підтримував хлопців, обіцяючи, що незабаром буде Чигирин, відпочинок по теплих хатах та од’їдок присохлим черевам.

Десь наприкінці десятого дня переходу сотник Петро Гусак, якось по-іншому, рівніше сидячи в сідлі, став об’їжджати сотню та підбадьорювати хлопців, що в цю ніч вони будуть в Чигирині, а там для них підготують затишні хатини для відпочинку. Козаки в’яло посміхалися на заклики Гусака, а більшість уже не вірила ні в теплі хати, ні в якусь там жирненьку їжу...

Уранці Підлужний затіяв розмову з Яремою про труднощі цього походу і, сумно нахиливши голову, попрохав:

— Вікторе... Якщо я... Якщо зі мною буде, як з хлопцями, то доберися на Самарщину, у Михайлівну, скажи, що мене вже немає, нехай не чекають...

Віктор Ярема згідливо кивнув головою і пообіцяв Андрієві зробити так, як він того хоче.

Таки Петро Гусак говорив правду: вже поночі всі почули заливистий гавкіт собак, побачили чимало вогників у віконцях. І залишки сотні, підстьобуючи коней, в’їхали у місто Чигирин — козацьку столицю, оплот Богдана Хмельницького.

Попереду залунали радісні вигуки козаків, які