Присмак волі - Володимир Кільченський

Після того як вщухли схвальні вигуки, зовсім поруч вдарили в тулумбаси. Пилипенко оголив шаблю і попрямував на виїзд із майдану, гукнувши:

— Рушаймо за мною... До матері Січі, до батька Низу!

Невеликий загін козаків витягнувся ланцюгом і вирушив назустріч сонцю, що за цей час встигло виглянути з-за обрію. Уже за містом їх наздогнали мелодійні передзвони чигиринських храмів, нагадуючи християнському люду про час молитви.

Козацький загін призупинився, і, скинувши шапки, побратими нахилили голови та старанно помолилися, просячи в дорозі благодаті Божої. Звернули на шляху бік Крюкова, по якому декілька днів тому пройшло головне козацьке військо, яке також вирушило до Січі.

Пилипенко з прихованою посмішкою поглядав на Андрія, який у перших рядах вершників ледве не пускав ускач свого Буйка, і якби не підранений Орлик на прив’язі, то так, може б, і сталося.

Два близьких друга, Підлужний і Ярема, весь час перебували поряд із Макаром і готові були кожної митті виконати будь-яке доручення. Але в дорозі ніяких пригод не траплялося. Коли у вечірню пору побачили село з десятком хатинок, Макар вирішив зупинитися на нічліг. Люди прийняли козаків, але харчів не обіцяли — у самих були пусті засіки, і хлопці вечеряли, у кого що було.

Наступного дня по обіді зупинилися на перехресті доріг у селі Павлиші, в якому було більше трьох десятків дворів і своя невеличка церква. Звідси Андрій із Яремою можуть продовжити свій шлях майже до Жовтих Вод, а потім попрямують до перевозу неподалік від Кодака або ж вирушать до Крюківеького перевозу.

Пилипенку не хотілося розлучатися зі своїми кращими козаками. Він був із тих, хто не раз подорожував по теренах Лівобережжя та Правобережної України, і напутив хлопців, як знайти значно коротший шлях.

Прощалися з побратимами по-козацькому: міцно обіймалися і, струсонувши плечі один одного, ручкалися далі з іншими. Макар обняв Андрія, немов сина, і, сказавши декілька слів, став прощатися з Яремою. Дві чималі торби хлопці перекинули через спини коней і рушили від гурту козаків, що проводжали їх, махаючи шапками. Озирнулися, коли вже почули, як козацький гурт повернув коней, взявши напрямок на Жовті Води.

Ще при світлій днині добралися до Крюкова, і шлях довів їх до перевозу. Але тут повідомили, що в темну пору перевізники не беруться доправляти люд до протилежного берега Дніпра. Побіля самого перевозу був постоялий двір з поштовою станцією, і Андрію з Яремою запропонували провести там ніч за помірну платню, а ще погодувати гарячою їжею.

Хлопці із задоволенням доручили коней служникам, а самі зайшли домовлятися про нічний притулок. Господар, високий на зріст, сухорлявий чоловік, привітно зустрів своїх постояльців і, поглянувши на дебелих молодих козаків, запропонував їм окремий притулок як для знатних подорожніх. Поряд крутився огрядний сердюк. Коли хлопці дали згоду та дістали гаманці для розрахунку за постій, він підійшов до них, привітався:

— Доброго здоров’я, козаки! Маю обов’язки оглянути ваші пашпорти... А звати мене Клим Гамза, — насупившись, промовив сердюк.

Андрій показав йому документ, сотворений військовим писарем їхнього Полтавського полку. Клим, почмокавши товстими губами, довго роздивлявся його темними булькатими очима і нарешті повернув. Потім мовчки подивився на Ярему і махнув рукою — мовляв, твій не буду дивитися... Господар постоялого двору посміхнувся у відповідь на збентежені погляди хлопців і сказав:

— Не дивуйтеся... Тут і при ляхові в усіх папери перевіряли здавна... Звати мене Гнатом, а прізвище — П’ятибрат. Мене добре всі знають на цьому березі і на тому, в Кременчуці. Відпочивайте, хлопці... У мене безпечно. Ми тут із братами тримаємо перевіз по обидва боки. І коней ваших доглянуть, служники потертості помажуть...

Нарешті козаки разом зі служником, який тягнув їхні торби, пішли до окремої хатинки на дворищі.

По лівий бік від дверей палахкотіла вогнем піч, і в хатині було дуже тепло і затишно. Посеред хати стояв видовжений добротний стіл, а з покуті та зі стін дивилися лики святих. На ікони в дорогих рамах були напнуті цвітасті рушники.

Хлопці перехрестилися до покуті і стали роздягатися, а служника попрохали принести ще два цеберка води. Андрій оглянув хатинку і відзначив упорядкованість у ній: по різні боки господи стояли два поли, застелені ліжниками, на сволоку висіли оберемки пахучих трав, над столом на міцному стояку висіли дві лоївки, що добре освітлювали приміщення. Долівка була застелена половиками, що створювали затишок у цьому прихистку для мандрівників.

— Відіспимось перед дорогою... Навряд чи на шляху ще стрінеться така господа! — радісно промовив Ярема, і вони обидва, задоволені прихистком, безтурботно розсміялися.

Служник приніс два цеберка холодної води і пообіцяв через короткий проміжок часу доправити з шинку смаженої свинини та горілки, яку хлопці замовили, щоб обігрітися з дороги. Тільки-но встигли помитися, поливаючи один одному з ковша, як відчинилися двері і до господи завітав служник, несучи перед собою їхню вечерю. Поставив горщики на стіл і з радісною усмішкою випалив:

— Кажіть, чого вам треба... Звати мене Хомою, а прізвище — Кріпак. Я тут неподалік буду. Мені б трішки грошей від козаків...

Андрій дістав два гроша, простягнув Хомі, і той, вдячно кивнувши головою, вийшов з господи. В оселі смачно пахтіло смаженим м’ясом, і зголоднілі хлопці, помолившись перед образами, із задоволенням стали трапезувати.

Уранці Хома розбудив козаків, гупаючи у двері, і передав їм, що перевізний пліт вже скоро потягнуть на протилежний бік. Хлопці вмилися холодною водичкою і пригостилися смаженою яєчнею з рум’яними шматками сала, запили кислим сирівцем і вийшли з господи. Попрямували до перевозу, щоб якомога скоріше переправитися на