Книги Якова - Ольга Токарчук
— Їмость боїться з дому вийти, — докидає Звєжховський. — Довелося в саду поставити нашу сторожу. Але хіба то сторожа: майже самі жінки, діти й старі.
Коли вони виходять, Коссаковська повертається до своєї двоюрідної сестри Маріанни Потоцької й зітхає:
— Весь час їм щось не так. То те, то се. Нащо мені той клопіт? Та я за саму лише піч заплатила цілий статок.
Коссаковська носить жалобу за чоловіком. Помер якраз на Різдво. Після смерті чоловіка, раптової і безглуздої (він застудився у псарні, відвідуючи свою улюблену сучку, яка народила цуценят), Коссаковська занурилася в дивний стан, наче опинилася в горщику зі смальцем. За що не візьметься — все ніби просочується крізь пальці. Ступить крок — і загрузає. Колись у розмовах з Аґнєшкою вона його називала «тим кульгою», а тепер, коли його нема, почувається цілком безпорадною. Похорон відбувся в Кам’янці, і просто звідти Коссаковська прибула до Красностава. Вона знає, що назад до Кам’янця дороги їй немає.
— Я їм уже, мабуть, не поможу, — виправдовується Коссаковська перед Маріанною.
А Потоцька, літня і глибоко побожна жінка, каже на те:
— Може, я ще щось можу зробити? Хрещень я вже багато провела, маєток ми разом облаштували…
— Річ уже не в пожертвах, — каже Коссаковська. — Доходять із Варшави до мене чутки, що в них дуже могутні й багаті вороги, до того ж такі, що не лише мішечками з золотом розкидаються. Ти здивуєшся, — Коссаковська робить багатозначну паузу, — але йдеться про міністра Брюля! Він, як відомо, з євреями в близьких стосунках і державні гроші віддає їм на депозит. Що я, мала Коссаковська, вдію, якщо єпископ Солтик нічого вдіяти не зміг? — Коссаковська потирає зморщене чоло. — Тут треба не одна мудра голова…
— Напиши їм, — каже Маріанна Потоцька, — щоб сиділи тихо і набралися терплячості. І ще, аби були добрим прикладом для тих євреїв, що тримаються вперто своєї гріховної віри.
Відбувається це навесні 1762 року. Віє аж густий від вогкості вітер. У погребах підгниває цибуля, в борошні заводиться грибок. На воротах знову з’являються чорні хрести, наче якась незріла березнева флора. Якщо хтось із підопічних Коссаковської з’являється на ринку, євреї плюють йому в обличчя і зачиняють перед його носом крамниці. Ґої ж їх штовхають і кричать услід: «Цяпцюхи!» Чоловіки весь час зчиняють бійки. Недавно молодики з містечка напали на Звєжховського та його доньку-підлітка, коли вони поверталися бричкою з Любліна. Над дівчиною поглумилися, а батькові вибили зуби. Звєжховська згодом визбирала їх із болота, принесла до маєтку і показала всім на долоні. Три зуби — лиховісне число.
Через кілька днів після тієї події дівчина повісилася. Батьки у відчаї.
Про страту і прокляття
Рішення, здавалося, висіло в повітрі. Воно було таким очевидним, що автора ідеї годі й знайти.
Справа виглядала так.
Перед самим Великоднем якась жінка, вбрана по-єврейському, з тюрбаном на голові, у бганих спідницях і з хусткою на плечах, іде до місцевого ксьондза і представляється дружиною войславицького рабина. Говорить небагато, каже лише, що підслухала, буцімто її чоловік з іншими євреями вбив християнську дитину, щоб узяти кров. На носі Пасха, і треба крові для святкової маци. Ксьондз ціпеніє. Жінка знервована, поводиться дивно, не дивиться йому в очі, ходить від стіни до стіни, затуляє обличчя. Ксьондз їй не вірить. Проводить її до дверей і радить заспокоїтися.
Наступного дня той священник, не знаходячи спокою, вирушає до Красностава, до пані Маріанни Потоцької та її близької родички Катажини Коссаковської. Ще того ж дня вони утрьох повідомляють про цю незвичайну справу суд. Починається слідство.
Слідчі легко знаходять тіло. Воно лежить, накрите гілками, неподалік дому рабина. Шкіра дитини поколена, але без синців. Дрібні ранки на голому тільці темноволосого, на вигляд трирічного Міколая виглядають якимись несправжніми, ніби не мають нічого спільного з кров’ю. Ввечері арештовують двох рабинів із Войславиць: Сендера Зискелюка та Генрика Юзефовича, а також дружину першого і з десяток членів войславицькоі громади. Ксьондз шукає ту таємничу другу дружину рабина, яка повідомила новину, але марно. Другий рабин — удівець. Під час тортур, яким негайно піддають арештованих, вони зізнаються, що скоїли кільканадцять убивств, грабували костели, глумилися над святими дарами. Врешті-решт виявляється, що ціла єврейська громада містечка Войславиць, яка налічує вісімдесят осіб, — то суцільні вбивці. Обидва рабини, а ще Лейб Мошкович Сеницький та Йоса Шимулович зізнаються під тортурами, що саме вони вбили хлопчика, зцідили з нього кров, а потім викинули тіло собакам.
Все це підтверджують прибульці: Звєжховська, обидва Пьотровські, Павловський та Воловські. Як аргументи вони використовують тексти з «сьомого пункту». Докази справляють на суд сильне враження, а наступного дня мало не доходить до самосуду. Коссаковська благає Солтика приїхати, і він урешті-решт прибуває як експерт у таких справах. Напучує обох жінок — Коссаковську та Потоцьку, — як їм належить чинити. Коссаковська свідчить однією з останніх і розповідає про хрести на воротах і переслідування прибульців. Процес триває довго, бо всі хочуть якнайбільше довідатися про єврейські лиходійства. Читають книжки, насамперед Серафиновича, який сам був євреєм, але змінив віру і детально описав єврейські злочини, а також ксьондза Пікульського та Аведика. Справа здається ясною й очевидною, не дивно, що всіх арештованих засуджують на смерть через четвертування. Лише тим, що перейдуть у християнство, милосердно зітнуть голову. Тому четверо вирішують охреститися: їх перед стратою врочисто хрестять у костелі, а після смерті помпезно ховають на християнському кладовищі. Сендерові Зискелюку вдається повіситися у в’язниці, і його тіло — позаяк він уникнув справжньої кари — волочать вулицями Красностава, а потім спалюють на ринку. Не лишається нічого іншого, як вигнати з міста всіх євреїв. Рабин Зискелюк перед тим, як заподіяти собі смерть, наклав прокляття на ціле містечко.
Влітку у войславицькому маєтку починають умирати діти: лише діти неофітів, селянських дітей зараза чомусь не зачіпає. Помирає кілька. Спершу кількамісячна донечка Павловських, потім Войтек Маєвський, далі його семилітня сестра. До серпня, коли настає пекельна спека, не залишається родини, якої не зачепила б та дитяча смерть. Коссаковська кличе лікаря з Замостя, але він не може зарадити. Каже класти на спину і груди гарячі компреси. Маленьку Зосю Шимановську йому вдається врятувати, лише пробивши ій дірку в горлі, коли та починає задихатися. Ця хвороба передається від дитини до дитини: спочатку кашель, потім гарячка, і нарешті дитина задихається. Коссаковська приходить на їхні скромні, маленькі похорони. Родичі копають могилки на католицькому цвинтарі у Войславицях, дещо окремо
