Книги Якова - Ольга Токарчук

Відчуваючи велику вдячність нашим великим заступникам — єпископові Каєтанові Солтику та Юзефові Анджеєві Залуському, які у своїх володіннях нас прийняли, — а також великій нашій благодійниці Катажині Коссаковській, мусимо боронити свою честь і доводити, що то не ми звинуватили євреїв із Войславиць у вбивстві християнської дитини та страшному гріху супроти Святої Церкви і що ми, ревні католики, стосунку до цього не маємо жодного.

Про те, як безвладдя впливає на рух карет на Краківському передмісті Варшави

Кажуть, у Варшаві немає вільних помешкань, а рух на Краківському передмісті став немилосердним. Кожен, хто може, вирушає каретою, й одразу утворюються тиснява й безлад.

Аґнєшка навчилася пускати кров своїй пані, але останнім часом це не допомагає. Протягом дня Коссаковська тримається добре, але вночі спати не може, її заливають гарячі хвилі, серце вискакує з грудей. Лікаря викликали вже тричі. Може, їй варто повернутися додому, до Буська чи Кристинополя? Але де, власне, її дім?

Тільки-но помер король, вона помчала до столиці й відразу змовилася з Солтиком, щоб проштовхувати кандидатуру принца Фрідріха Крістіана на нового монарха. Карета єпископа, якою вони саме їдуть на політичну нараду до гетьмана Браніцького, застрягла на розі Краківського передмістя та Свєнтокшиської. Коссаковська сидить навпроти повного спітнілого Солтика і каже свої низьким, майже чоловічим голосом:

— Як тут не засумніватися в ладі нашої країни, дивлячись на наших любих чоловіків, братів і батьків, які тримають у своїх руках наші долі? Лише придивіться до них уважніше, Ваша Ексцеленціє, любий єпископе. Один новомодною алхімією займається і камінь філософський шукає, інший малює картини, третій грає ночами у Варшаві й проциндрює свої маєтки на Поділлі, а ще один — бачили такого коняра! — за арабських скакунів віддає цілі статки. І це я ще не згадала про тих, що вірші пишуть, а мали б рахунками займатися. І про тих, що перуки припудрюють, доки їхні шаблі іржавіють…

Єпископ, здається, її не слухає. Дивиться у шпаринку між шторами карети. Вони біля костелу Святого Хреста. Єпископ журиться, що знову вліз у борги. Борги — це гірка реальність, яка без кінця повторюється в його житті.

— …Нам часто здається, що Польща — це ми, — вперто торочить своє Коссаковська, — але Польща — це також і вони. Хай навіть отой селянин, якого ти недавно відшмагати звелів, чи той єврей, який гендлем займається; і не знають ті люди, що й вони до Речі Посполитої належать. Може, й знати того не хочуть. Та все ж ми в одному човні пливемо і мусимо одне про одного дбати, а не виривати одне одному з зубів шматки, наче пси якісь. Ось і тепер. Де таке бачено, щоб нами російські посли керували, вказували нам, кого ми маємо королем обрати?

Коссаковська цокотить так до самої вулиці Медової, і Солтик подумки дивується її невичерпній енергії, але не знає того, що знає Аґнєшка: відколи на Войславиці було накладене прокляття, Коссаковська не може спати і щовечора шмагає себе батогом. Якби єпископ Солтик якимось дивом зміг розв’язати шнурований корсет, відхилити край сорочки і глянути на спину каштелянової, побачив би сліди того безсоння — безладні криваві смуги, схожі на тінь якогось затертого напису.

Пінкас укладає «Documenta Judaeos»

Ребе Рапапорт — то статний високий чоловік із сивою бородою, яка роздвоюється і спливає йому на груди неначе двома бурульками. Говорить тихо, і таким простим способом йому весь час вдається бути в центрі уваги: люди мусять напружуватися, аби розчути його слова. Усюди, де він з’являється, викликає повагу. Ось і сюди якраз входить Хаїм Коген Рапапорт, верховний рабин Львова; входить тихо, але вмить усі погляди звертаються до нього, і розмови понад столами змовкають. Тоді Пінкас показує йому одну з перших брошур, уже надруковану та зшиту, з рівненько обрізаними сторінками. Пінкасові, хоч він і трохи старший за верховного рабина, часто здається, що Рапапорт — його батько або й дідусь. Правду кажуть, що святі люди не мають віку, вони народжуються вже старими. Його похвала для Пінкаса цінніша від злитку золота. Згодом Пінкас пригадує кожне слово рабина, зважує подумки похвалу. Рабин ніколи не сварить. Коли причини для похвали немає, він мовчить, але мовчання його — важке, наче камінь.

У домі рабина облаштували щось схоже на велику канцелярію. Поставили столи, столики, підставки. Тут переписують найважливіший сьогодні документ. Його текст уже пішов у друкарню, є перші надруковані аркуші. Одні їх підрізають, інші складають у брошури та обгортають картонною палітуркою, на якій витиснена довга складна назва на пів сторінки: «Documenta Judaeos in Polonia concernentia ad Acta Metrices suscepta et ex iis fideliteriterum descripta et extradicta».

Пінкас тут — важлива особа, він-бо організував усю цю канцелярію, а оскільки вільно говорить і читає польською, то ще й допомагав перекладати. Дуже прислужився цій справі такий собі Зелік, який уникнув страти в Житомирі й пішки прийшов до папи домагатися справедливості. Тепер усе, про що він повідомив Святому Престолові у своїй місії, треба було підкріпити документами, переклавши їх польською та гебрайською, а те, що 1592 року було записане в королівських метриках, перетлумачити латиною та гебрайською. До того ще слід додати лист-рекомендацію для Зеліка від Святого Престолу на ім’я варшавського нунція, в якому ясно написано, що Святий Престол, детально розглянувши справу про використання християнської крові в Житомирі та про гадане ритуальне вбивство, дійшов висновку, що всі звинувачення — цілком безпідставні. І надалі жодних подібних звинувачень не можна брати до уваги, бо використання християнської крові не має місця ні в релігії, ні в традиції євреїв. Врешті-решт Рапапортові вдалося за допомогою своїх зв’язків отримати лист від папського нунція Вісконті до міністра Брюля, в якому нунцій підтверджує, що євреї перед лицем цих страшних звинувачень звернулися по допомогу до найвищої церковної влади і папа взяв їх під свій захист.

Сталося майже точнісінько так, як собі уявляв Пінкас, хоч рідко трапляється так, аби дійсність настільки точно відповідала нашим сподіванням (Пінкас — старий чоловік і добре знає, що Бог підсуває нам лише такі ситуації, яких самі ми не здатні вигадати).

Рапапорт входить, і Пінкас подає йому підготовану брошуру. На обличчі рабина з’являється тінь усмішки. Але Пінкас не передбачив одного: що рабин за звичкою розгорне книжку на останній сторінці, як це роблять євреї, і прочитає замість титульної сторінки лише закінчення:

Святий