Книги Якова - Ольга Токарчук
І вони приїжджають. Спершу Віттель Матушевська. Потім дружина Генрика Воловського, молоденька, але статечна, дещо важкувата — у неї гарне, хоч і широке обличчя, і говорить вона тихим співучим голосом, а її красиве блискуче каштанове волосся вибивається з гладенької зачіски. Ще є Ева Єзерянська, худорлява, низенька, на шиї у неї — поросла волоссям родимка, якої вона соромиться і завжди носить хустку. Але личко в неї миле, схоже на мордочку молодої ласки: темні оксамитні очі, красива шкіра й буйне волосся, міцно стягнуте стрічкою. Приїхала також дружина Францішека Воловського, найстарша, красива і ставна, з чистим голосом і музичним талантом. Є й жінки, яких Володар уподобав ще в Іваному: Павловська, Дембовська та Сімка Чернявська, його сестра. Є Левінська та дружина Міхала Воловського, є Клара Лянцкоронська, донька Хаї, з пишними формами і всміхненими очима. Всі вони приїхали з Варшави без чоловіків, двома возами. Піклуватимуться про Володаря.
Яків наказує їм вишикуватися перед ним; дивиться на жінок серйозно, без усмішки («Як вовк», — скаже згодом Пьотровська). Його зір розкошує — такі вони красиві. Проходжається вздовж їхньої шеренги, наче вони солдати, і кожну цілує в щоку. Потім велить здивованій Хані до них приєднатися.
Отак їх оглядаючи, каже те, що казав колись у Іваному: щоб вибрали з-поміж себе одну, але спокійно і без сварок, і вона залишиться з ним на певний час. Він лягатиме з нею сім разів уночі й шість разів удень. Та жінка народить йому доньку, а тільки-но вона завагітніє, всі це знатимуть, бо тягтиметься за нею щось схоже на червону нитку.
Щоки жінок заливає рум’янець. Старша Воловська, Маріанна, гарно вбрана, має річних близнюків, залишила їх під опікою сестри у Варшаві й воліла б залишатися тут недовго. Відступає, дещо збентежена. Незаміжні дівчата червоніють найбільше.
— Я буду тією жінкою, яка залишиться з тобою, — раптом каже Хана.
Якова це, вочевидь, дратує. Він зітхає й опускає погляд, а жінки перелякано замовкають. Володар мовчить, ігнорує слова дружини. І не дивно: вона ж вагітна. Зрештою, вона просто його дружина. Хані на очі виступають сльози, вона виходить разом з іншими. Її так несподівано відкинули. Старша Воловська обіймає її однією рукою, але не каже нічого.
Звєжховська, яка в цьому виборі участі не бере, бо вона біля Володаря щодня і наче природно, дорогою до містечка голосно радить: найперше треба з’ясувати, чи якась з них не хотіла б сама. Зголошуються всі, крім двох Воловських. Зчиняється рейвах, і вони мимоволі переходять на їдиш. Тепер говорять по-своєму, але пошепки.
— Я піду, — каже Ева Єзерянська. — Я люблю його понад усе.
Інші протестують.
— Я теж радо піду, — зголошується Маріанна Пьотровська. — Ви знаєте, що в мене нема дітей. Може, від нього нарешті матиму.
— Я теж можу піти. Я була з ним в Іваному. До того ж він мій шурин, — каже Павловська.
Це правда, вона має від нього доньку. Всі це знають.
Звєжховська каже їм замовкнути, бо на гуртик збуджених суперечкою жінок вже озираються запізнілі пілігрими.
— Будемо радитися вдома, — наказує вона.
Володар щодня питає, чи вони вже вибрали з-поміж себе одну, а вони ніяк не можуть домовитися. Нарешті вирішують кинути жереб, і він вказує на молодшу Воловську, милу, статечну, ще й красиву. Вона, приголомшена, густо червоніє й опускає голову. За неї — найбільше голосів. Лише Ева Єзерянська не погоджується з вибором: вважає, що він мусить бути одностайний.
— Або я, або ніхто, — каже вона.
Тому Левінська, яку Яків особливо любить за її спокійну й розважливу вдачу, йде до монастиря і просить про побачення з Володарем. Благає його вибрати когось із них, бо самі вони не можуть. Якова охоплює такий гнів, що він жодної не хоче бачити протягом цілого місяця. Нарешті втрутилася Хана і делікатно випитала Якова, яка з них йому найбільше подобається. Виявилося, що Клара Лянцкоронська.
Через кілька днів, коли вони всі сідають до спільного обіду в офіцерській кімнаті, задоволений Яків каже Кларі Лянцкоронській першій зачерпнути ложкою суп. Клара опускає голову, і її ніжно-рожеві щоки заливає рум’янець. Усі чекають з ложками в руці.
— Кларо, починай, — каже Володар, але вона не наважується, неначе Яків підбурює її до найтяжчого гріха.
Нарешті Яків кидає ложку і встає з-за столу:
— Якщо ви в таких дурницях мене не слухаєтеся, як я в серйозніших речах можу на вас покладатися? Ви — наче ті барани чи зайці!
Всі мовчать, похнюпившись.
— Я поставив вас перед собою, як дзеркало. Саме воно — прозоре, а я в ньому — дно, себто фольга. Завдяки мені дзеркало було дзеркалом, і ви могли себе в ньому бачити. А тепер я забрав фольгу, і перед вами лишилося звичайне скло.
Ввечері він вигадує для них дещо нове. Кличе до себе Віттель Матушевську, свою праву руку, відколи при ньому немає Якубовського.
— Хочу, щоб ті з братів, які взяли жінок не з-поміж нашого кола, покинули їх і вибрали собі когось із наших сестер. Так само й жінки — щоб покинули тих мужів, що не наші. І щоб це було публічно. А якщо хтось запитає чому, скажіть, що я так наказав.
— Якове, це неможливо, — каже на те здивована Віттель Матушевська. — Це давні пари. Багато вони для тебе зробити можуть, але дружин і мужів кидати…
— Ви вже все забули, — каже Яків і гатить кулаком об стіну. — Ви більше не правовірні. Надто вам добре.
З розбитих кісточок сочиться кров.
— Має бути так, як я сказав, Віттеле. Чуєш?
Як і заповів Яків, у липні 1763 року на Вєлюнському передмісті народжується його син і отримує ім’я Якуб. Через місяць, коли Хана вже злегчилася, в офіцерській кімнаті в монастирі на Ясній Горі відбувається привселюдне урочисте поєднання молодих.
На народини другого сина, Роха, до Ченстохови у вересні 1764 року з’їжджається чимало послідовників Якова. Правовірні знову збираються докупи: з Войславиць, Рогатина, Буська та Львова, і всі хочуть оселитися ближче до Якова, може, й отут, у Ченстохові. Приїжджають і друзі з Туреччини і Валахії, переконані, що ув’язнення Якова у найсвятішому місці Едому, — це здійснення пророцтва.
Раніше, в серпні 1763 року, Франк посилає до Варшави по Якубовського, і він з’являється негайно. Підходить до Володаря згорбившись, наче
