Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
Ті три сотні так і не повернулися вже до Келагаста. Змушений був іти на поміч раті ополченській з двома, що лишилися при ньому.
Коли пригнав туди геть змордованого в скаженім леті коня, серед раті ополченської не спостеріг того найгіршого, чого міг сподіватися. А проте й тішитися не було чим. Поле від дальніх обводів утримуваної раттю землі і ген далі, до самого переліска, крилося трупом тих із ополченців, які зовсім недавно були найдалі від боролища, а стали з волі обставин його першими мучениками. Обрини, оповідають, посікли їх до ноги. Вважай, та сама доля спіткала б і ополченців, що спочивали, скорені сном, далі від обводів свого табору, коли б ті, перші, конаючи чи захищаючись в нерівнім поєдинку, не підняли на ноги своїх сусідів, а ті в свою чергу — своїх. Життя вони не всі собі вибороли — он скільки лежить їх між нинішнім табором і переліском, зате вибороли час і дали можливість всій іншій раті відійти на вигідні обводи й захистити себе де непрохідним для кінних яром, а де поставленими один до одного і скріпленими між собою повозами.
Усе те полегшило оборону, а відтак і становище пішої дулібської раті, хоча й не давало великої надії. Ліси, яри — перепона до пори до часу. Припече — обри знайдуть спосіб пробратися через них. А проберуться — біда буде.
Князь не став затримуватися серед тих, що сиділи за повозами. Дав перепочити коням й одразу ж подався по обводах, що їх обсіла дулібська рать.
«Що ж робити? — билася, як птаха в перевісищі[24], думка. — Відійти ближче до Дністра, звузити обводи табору і тим зробити їх надійнішими? А коли доведеться сидіти та й сидіти запертими звідусюди? Що їстимуть коні і що — така сила людей? Та й повозів оперезати весь табір все одно не стане. Єдина надія на ратників та дружинників. Вистоять вони — буде врятована й виправа».
Перепочилі коні слухалися найпершого доторку острогів і не єдинижди із рисі зривалися вскач. Тоді доводилося стримувати їх: правитись далеко, варто зберігати їхню силу.
«Одначе я всіма помислами цілюсь на сидіння, — підстерігає Келагаста інша думка. — А що дасть воно, те сидіння? Чого діждемося, сидячи за повозами? Помочі? А чом би й ні? Табір не всюди запертий. Пошлю нарочитих до князя Радима, а він — до уличів та русичів. Хтось та прийде, виручить із біди».
Де об’являвся князь Келагаст, там об’являлась і надія. Вої бадьорилися й охоче показували, де зараз обри, та розповідали, як стримували їх. Не приховували й побоювань: тутки вони не пройдуть, а що буде, коли підуть там і там? Адже через яр можуть перейти піші, а лісом проберуться й кінні.
Загроза вторгнення аварів у табір ворушила, видно, думку. Одним підказував зробити те, іншим — інше й бачив: сприймають поради, як рятунок.
Чи не найщасливіша думка відвідала князя Келагаста, коли виїхав на одне з узлісь, де лежали, прикриваючись щитами, лучники.
— А чом би вам не нарубати колод та не зробити засіки для стрільців? — запитав сотенних і заходився мріяти вголос, як надійно сидітиметься їм, лучникам, за таким заборолом.
— Твоя правда, княже. Так і вчинимо.
— А з покладених гіллям до обрів дерев могли б вийти непогані завали.
Та його рада бодай якось піднесла ратний дух приголомшених втратами ополченців. Бачив, усі старанно взялися за діло. А коли так, труд їхній, як і його умисел, не підуть намарне. Ано, най не думають обри, що візьмуть дулібів голими руками. Вони ще поборяться. А тим часом, гляди, й поміч надійде.
Розбив свій намет тут-таки, на лівім березі, і перше, що зробив, подався на правий, де, знав, нелегко його ратникам.
В тих клопотах минув мало не весь день. Лише під вечір вгомонилися обри, обіцяючи тим: ніч буде спокійна. Такою, правду кажучи, й була, та не до кінця. Десь на світанні вбіг до намету той із мужів, що стояв на чатах, і зняв тривогу:
— Біда, княже! Обри пробилися через наш заступ-вужаку і вломилися в табір.
— В мечі! — повелів тим двом сотням, що були тут-таки, при князеві.
Він не знав тоді ще, та й від кого міг би знати, що обри підкралися поночі пішо і, роз’єднавши повози, проклали своїм сотням путь до табору дулібського ополчення не в одному — в кількох місцях, як не відав і про те, що вторгнулось занадто багато, щоб упоратися з ними двома сотнями. Покладався на ратників — вони коли й пропустили супостата до табору, то недалеко, а ще докладався на вправність своїх охоронних сотень. Най тих, обрів, і втричі буде більше, його дружинники випруть їх за межі табору в одну мить.
«Коли це станеться, — думав, припадаючи коневі до гриви, — сьогодні ж зроблю те, що мав намір зробити вчора, — перекину в поміч ополченню бодай п’ять сотень кінних дружинників, а на правім березі збільшу число піших. Пішим без кінних важко оборонятися тут».
На тій мислі, мов на крилах, і вломився зі своїми сотнями в лави аварів. Ті не схитнулися. Бачили-бо: одчайдухів, що зважилися піти на них, обмаль. Тож, навпаки, приострожили коней і силилися стримати навальний лет дулібів. Та сталося несподіване: дуліби так потужно налетіли на них і так блискавично розчистили для себе путь, що ті з аварів, котрі не потрапили під їхні мечі, очам своїм не повірили і лиш розвернули нажаханих коней та подивовано глянули Келагастовим сотням услід: на землі — жодного з тих сотень; лежали лиш авари і тільки авари.
Подив був такий великий, що коли б дуліби розвернули сотні й знову пішли на щойно таранені аварські лави, мабуть, не зважилися б стинатися з ними. Та Небо виявилося милостивим: дуліби не мали наміру повертатися. Вони гнали коней туди, де сталося аварське вторгнення. З цими, що проникли уже в табір, гадали, мабуть, поквитаються пізніше. Зараз важливо закрити у заступі
