Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— А що ополчення? — згадав Келагаст. — Йому сказав хтось про наближення обрів?

Ситник подивився на Таля, Таль — на Виштака.

— У нас, крім князя, немає кому подумати, — вибухнув гнівом Келагаст. — Негайно пошліть нарочитих, най піднімуть рать ополченську та перекажуть моє повеління.

Він не встиг дати його. Попереду, від підгір’я, а вслід за тим і збоку, від гір, ба навіть там десь, на схід сонця, почувся знайомий кожному тупіт копит, щодалі гучніший, відчутно наростаючий.

— В мечі! — зично повелів Келагаст й одразу ж додав: — Виштак, підіпри собою тих, що йдуть із захід сонця, ти, Ситнику, візьми на себе всіх, що напирають від гір, Таль піде назустріч тим, що наближаються зі сходу. Мерщій, братіє! Я підійму і кину в поміч вам рать ополченську.

Не всі побачать, як діятиме на боролищі князь Келагаст. Одначе ті, що бачитимуть і лишаться по січі живими, розповідатимуть дітям чи онукам: був яко пардус. Слав та й слав в усі кінці нарочитих, а поки нарочиті гнали коней за Дністер та вкладали в уста тисяцьких княже повеління, гасав, мов несамовитий, по табору й гнав отарою всіх, до чиєї тями тільки-но доходило, яке безліття впало на їхні голови.

— Бевзі безмозглі! — лаяв та погрожував. — Хто так п’є? Забули, де перебуваєте? Це ж треба: обрів проспали, і таку переяту в супостата змогу звели ні нащо. Браття ваші, — казав, гуртуючи в сотні, — давно стинаються. Підете на перший їхній клич і кров’ю змиєте провину свою. Чули?!

Рать ополченська не забарилася прийти на княжий клич, та не забарилися надійти і перші лихі вісті з боролищ.

— Шли поміч, достойний! Обри пруть безперестану і щільними лавами, — волали одні.

— Дай лучників, — благали інші. — Без них кінним не стримати обрів!

Лише Виштак мовчав до пори до часу.

— Перекажіть воєводам, — напучував князь тих, кого посилав у поміч Ситнику чи Талю, — най бережуть і мечників і лучників. Нам їх всюди треба буде.

Найбільше бентежила Келагаста непевність: чи то ж правда, що це вже Апсих і ті сорок тисяч, котрих мав він привести з собою? Схоже, ніби він і є. А коли так, Світозар правду казав: полонені вводили його в оману. Не був він за горами; тут, по цей бік гір, сидів, притаївшись, ждав слушного часу. Прокляття! Отак сплохував, дозволив обманути себе. Що ж тепер буде? Виходить, мав слухатись Світозара і йти на з’єднання з тиверцями. Воно, коли подумати та зважити на час, навряд чи встиг би і Дандала погромити, і з князем Тивері об’єднатися. А втім, чому б і ні? Коли одні ударили б по ньому з чола, а другі в спину, усе могло б статися.

«Якщо не вистою в цій січі з обрами, — зізнався сам собі, — не вистою потім і в змаганні з старійшинами. Вони знатимуть, що я не послухався Світозара, по суті прогнав його від себе, і скажуть, коли дійде до змагання за стіл: «Доста. У нас є достойніший за тебе, він і сяде на княжий стіл». Давно мали такий намір — посадити Данаїного сина Мезаміра, тепер не вагатимуться. Скористаються невдачею і скажуть: «Іди геть».

А помочі вимагають та й вимагають. І не з доброго дива. Один переказав через нарочитих: «Несила стояти там, де стояв, змушений відійти на вигідніше місце, стати заступом», і другий те саме каже. Що ж робити? Податися, доки не пізно, за Дністер і прикритися Дністром? А чи така ріка може бути перепоною, тим паче для кінних. Ні, доки є в нього там, за Дністром, ратна сила, триматиметься за правий берег. Відійти — все одно що втекти з боролища. А це не в його, князя Келагаста, звичці. Інакше натомість вчинить: подасться ближче до боролищ і на власні очі побачить, чи все так є, як йому доповідають.

Уже прикидав у думці, кого залишить тут замість себе, що повелить, лишаючи, та тієї миті з-за Дністра прискакали одразу три гінці і в один голос заволали:

— Біда, княже! Із сівера пішли на нас і вдарили у спину кінні обри!

— Як то — з сівера?

— Обійшли, видно, узяли в зашморг.

— І що рать?

— Борониться, та чи вистоїть, одні боги відають. Обрів тьма-тьмуща.

— А саме?

— Полонені сказали: дванадцять турм.

«Того не може бути», — Келагаст відчув зимність у серці, та одразу ж і позбувся її.

— Коли прибудуть гінці від Ситника, Таля чи Виштака, скажіть їм: обри пішли на табір і з сівера. Я подався наводити лад серед раті ополченської. Якийсь час най не покладаються на поміч. Надія наша на вістрі мечів наших, більше ніде.

За усталеною в слов’ян традицією вся княжа дружина ділилася на ліпшу і молодшу. Молодша — це отроки або ж ті, що не набули ще добрих навиків у ратнім ділі. Ліпша дружина об’єднувала воїв бувалих і досвідчених, тих, що переконали всіх у особистій вправності на поєдинках та у січі, а ще — в умінні стати привідцею над десятком, сотнею з молодшої дружини. У князя Келагаста ліпша дружина виділялася серед загалу ще й тим, що користувалася правом недоторканності. Вона, як і вся дружина, підкорялася князю і тільки князю. Зате, на відміну від молодшої дружини, у відсутність князя могла бути сама собі князем. А оскільки дулібський князь не знайшов в особі жони своєї, княгині Данаї, сердечного друга і спільника, вдався спершу до надмірного питія, затим і до блуду, спільником у тих його веселих діяннях стала старша дружина. Це з нею бенкетував він на пирах, це вона викрадала для нього серед люду дівиць, берегла таємницю, як і супокій по княжих пирах та оргіях. Тому й мала від князя не лише особливе право, а й волості та угіддя у волостях. Усе те зробило її особливо содружною з князем Келагастом і вірною Келагастові.

Коли дійшло до походу, при князеві невідступно було п’ять сотень ліпшої дружини — та сила, в повинність якої покладалося бути на сторожі особи князя. Та утрималися вони при ньому лише до цієї січі. Коли зайшло на лихе,