Води слонам - Сара Груен

– Той малий троль додав тобі клопоту?

– Ні,– кажу я. – З ним усе нормально.

– Добре, добре. – Август складає руки з плеском. – То, може, глянемо на нашого коня? Не думаю, що там щось серйозне. Марлена з ним нянчиться, як із дитям малим. О, а ось і наша панна. Іди сюди, дорогенька, – радісно гукає він. – Хочу познайомити тебе з Джейкобом. Він твій шанувальник.

Я відчуваю, як рум’янець заливає мені щоки.

Вона підходить до мене, посміхаючись, поки Август дивиться у вагон для худоби.

– Рада знайомству, – говорить Марлена, простягаючи руку.

Зблизька вона виявляється неймовірно схожою на Кетрін – тендітні риси, порцелянова шкіра, жменька веснянок на носі. Сяйливі блакитні очі й волосся, достатньо темне, щоб її не можна було зарахувати до блондинок.

– Навзаєм, – відповідаю я, болісно розуміючи, що не голився три дні.

Мій одяг смердить кізяками, і це не єдиний жахливий запах, що лине від мене.

Вона легко нахиляє голову:

– Це ж вас я бачила вчора в звіринці, так?

– Не думаю, – на автоматі брешу я.

– Та ні, то були ви. Прямо перед шоу. Коли клітка з шимпанзе зачинилася з гуркотом.

Я кидаю оком на Августа – він усе ще дивиться в інший бік. Марлена перехоплює мій погляд і, здається, розуміє.

– Ви не з Бостона, так? – каже вона, притишивши голос.

– Ні. Ніколи не був там.

– Гм. Просто я вас ніби знаю. Що ж, – каже вона радісно, – Август сказав, що ви ветеринар. – У цей момент її чоловік обертається на звук свого імені.

– Ні. Тобто не зовсім так.

– Він просто скромник, – говорить Август. – Піте! Агов, Піте!

Біля вагону для тварин група чоловіків прилаштовує спускову платформу з низькими перилами по боках. Високий брюнет обертається і гукає:

– Так, шефе?

– Виведи всіх коней і приведи Срібну Зірку, добре?

– Так.

Через одинадцять коней – п’ять білих і шість чорних – Піт ще раз заходить у вагон для тварин й вертається через хвилину.

– Срібна Зірка не хоче рухатися, шефе.

– Примусь його.

– Ні-ні, не треба! – вигукує Марлена, кидаючи суворий погляд на Августа.

Вона йде до платформи й зникає у вагоні.

Ми з Августом чекаємо зовні, слухаючи припрошування і цокання. Через кілька хвилин Марлена виходить із вагона зі срібногривим арабським скакуном.

Вона стає перед ним, ласкаво проказує і шепоче. Кінь піднімає голову й відступає назад. Врешті він спускається за нею по платформі, з кожним кроком опускаючи голову нижче. Дійшовши вниз, він так низько опускається, що майже спирається на коліна передніх копит.

– Господи, Марлено, я думав, ти сказала, що він трохи занедужав, – говорить Август.

Марлена здається ще блідішою.

– Так і було. Вчора він почувався зовсім не так погано. Кілька днів ходив сумний, але точно не такий, як зараз.

Вона клацає язиком і легко тягне коня, поки той не виходить на землю. Спина в нього напружена, задні ноги тримають на собі всю вагу тіла. У мене серце завмирає. Так тварини ходять навшпиньки.

– Як думаєте, що з ним? – питає Август.

– Мені треба подивитися, – відповідаю я, хоча вже на дев’яносто дев’ять відсотків впевнений. – У вас є якийсь інструмент?

– Немає. Але в теслярів є. Послати за ними Піта?

– Поки не треба. Можливо, не знадобляться.

Я сідаю перед конем і обмацую його ліву ногу від плеча до копита. Він стоїть непорушно. Тоді я кладу долоню на його копито спереду – воно пашить жаром. Пробую вказівним і великим пальцями задню частину копита. Артерія заходиться пульсом.

– Чорт, – бурмочу я.

– Що там? – питає Марлена.

Я випростуюся і намагаюся підняти ногу Срібної Зірки. Він міцно тримає її на землі.

– Давай, малий, – прошу його й тягну за копито.

Урешті він піднімає ногу. Підошва надута й почорніла, а по краю тягнеться червона лінія. Я швидко відпускаю ногу.

– Кінь розбив ногу.

– О боже! – вигукує Марлена й підносить руки до губ.

– Що? – питає Август. – Що з ним?

– Він розбив собі ногу, – продовжую я. – У нього пошкоджена з’єднувальна тканина між копитом і кісткою, через це кістка постійно тисне на підошву копита.

– А можна нормальною мовою? Це погано?

Я кидаю оком на Марлену – вона все ще прикриває рот руками.

– Так. Погано.

– Ви можете це вилікувати?

– Ми можемо вкласти його й не давати йому вставати на ноги. Годувати тільки трав’яним сіном, жодних злаків. І ніякої роботи.

– Але чи можете ви його вилікувати?

Я вагаюся, дивлюся на Марлену й кажу:

– Напевно, ні.

Август переводить очі на Срібну Зірку й шумно зітхає через надуті щоки.

– Так, так, так! – розноситься за нами впізнаваний голос. – Це ж наш особистий лікар для тварин!

Дядько Ал підходить у чорно-білих картатих штанах і багряному жилеті. У руках він тримає тростину зі срібним набалдашником і розмахує нею у такт крокам.

– То що скаже ескулап? Полікували коня? – питає Ал патетично, підходячи до мене майже впритул.

– Не зовсім, – кажу я.

– Чому?

– Ймовірно, кінь розбив ногу, – відповідає Август.

– Що?

– Хвора нога.

Дядько Ал нахиляється і дивиться на копито Срібної Зірки.

– Як на мене, з його ногами все нормально.

– Це не так.

Він обертається до мене:

– То що ви пропонуєте з цим робити?

– Поставити в стійло відпочивати й не давати йому зерно. Крім цього більше ніяких варіантів.

– У стійлі він відпочивати не буде. Це головний герой у номері з кіньми.

– Якщо цей кінь продовжить працювати, його кістка тиснутиме на підошву і зрештою проб’є її. І тоді йому кінець, – кажу я твердо.

Дядько Ал кліпає очима й переводить погляд на Марлену.

– Як довго він не буде брати участі в шоу?

Я збираюся з думками, обережно вибираючи слова, тоді кажу:

– Напевно, не братиме взагалі.

– Чорт забирай! – кричить Ал і б’є тростиною об землю. – Де я, в біса, знайду іншого коня для номера в середині сезону? – Він обертається до свого причту.

Вони знизують плечима, щось бурмотять, відводять очі.

– Ви нікчемні сучі діти. Навіщо я вас узагалі тримаю? Добре, тепер так. – Він указує тростиною на мене. – Ти в шоу. Полікуй цього коня. Плачу дев’ять доларів на тиждень. Звітуєшся Августу. Якщо кінь не видужає, ти вилітаєш. Точніше кажучи, один промах – і ти вилітаєш. – Він підходить до Марлени, кладе руку їй на плече й лагідно продовжує: – Ну-ну, дорогенька. Не переймайся. Джейкоб про нього потурбується. Августе, нагодуй цю прекрасну леді сніданком, добре? Нам скоро рушати.

Август різко повертає голову до нього.

– У сенсі рушати?

– Ми згортаємося, – каже дядько Ал, розводячи руками. – Рухаємося далі.

– Про що ти, в біса, говориш? Ми щойно приїхали. Всі тільки почали розкладатися!

– Зміна плану, Августе. Зміна плану.

Дядько Ал і його люди ідуть геть. Август дивиться їм услід з роззявленим ротом.

У