Води слонам - Сара Груен
Я прокинувся через якийсь сон, але не можу його пригадати. Заплющую очі, натужно стараюся відновити його в пам’яті.
Сниться мама. Вона стоїть у дворі в сукні волошкового кольору й розвішує білизну на мотузку. У роті тримає прищіпки, ще жменя лежить у неї в фартусі, зав’язаному навколо талії. Пальцями тримає простирадло. Тихо наспівує щось польською.
Спалах.
Я лежу на підлозі, наді мною висять груди стриптизерки. Її соски коричневі, як млинці за срібний долар, крутяться по колу – туди-сюди, шльоп. Туди-сюди, шльоп. Я відчуваю збудження, тоді горе, а тоді нудоту.
А тоді я…
Я…
Я белькочу щось, наче старий дурень. Я і є старий дурень.
Думаю, я спав. Можу поклястися, що кілька секунд тому мені було двадцять три, а зараз я у цьому нещасному, висушеному тілі.
Схлипую, витираю дурні сльози, намагаюся опанувати себе, тому що та повненька дівчина в рожевій формі повернулася. Вона, певно, мала нічне чергування, або це я втратив лік часу. Я ненавиджу не знати, що саме відбулося.
Також я хочу пригадати її ім’я, але не можу. Так воно, коли тобі дев’яносто. Чи дев’яносто три.
– Добрий ранок, містере Дженковскі,– каже медсестра і вмикає світло, тоді підходить до вікна й піднімає жалюзі, щоб впустити світло. – Пора вставати й радіти життю.
– Який сенс? – буркочу я.
– Сенс у тому, що Бог благословив нас іще одним днем, – відповідає вона й підходить.
Натискає кнопку на моєму ліжку, воно починає гудіти. За кілька секунд я сиджу вертикально.
– А ще ви завтра йдете в цирк.
Цирк! Значить, день мине недарма.
Медсестра надягає одноразовий ковпачок на термометр і вставляє мені у вухо. Мене так тицяють предметами й піднімають щодня. Я наче шматок м’яса, який знайшли в глибині морозильника. Підозрюваний, чию невинність ще треба довести.
Термометр пищить, дівчина викидає ковпачок у сміттєве відро й пише щось у моїй медкарті. Тоді знімає зі стіни тонометр.
– Ви сьогодні хочете поснідати в їдальні чи принести їжу сюди? – питає вона, обгортаючи моє плече манжетою і надуваючи її.
– Я не хочу снідати.
– Припиніть, містере Дженковскі,– каже дівчина, притискаючи стетоскоп до моєї вени біля ліктя й дивлячись на манометр. – Вам потрібні сили.
Я намагаюся прочитати її бейдж.
– Для чого? Марафон бігти, чи що?
– Щоб ви не захворіли й не пропустили цирк, – відказує медсестра.
Манжета здувається, вона знімає її з мого плеча й вішає на стіну.
Нарешті! Я розгледів її бейдж з іменем.
– Я поїм тут. Спасибі, Розмарі,– кажу я, мимохіть показуючи, що запам’ятав її ім’я.
Важко робити вигляд, що мої мізки ще в макітрі, але це важливий момент. У будь-якому разі, я ще всі клепки маю. Ще пам’ятаю факти про інших людей.
– Я заявляю, що ви сильний, як кінь, – каже медсестра, дописуючи щось і захлопуючи мою медкарту. – Якщо триматимете масу на тому самому рівні, то, закладаюся, проживете ще десять років.
– Чудово, – відказую я.
КОЛИ РОЗМАРІ ПРИХОДИТЬ, щоб повезти мене в загальну залу, я прошу її підвезти мене до вікна, бо хочу роздивитися, що відбувається в парку.
Ясний день, сонце розсіяно світить серед пухнастих хмар. Я одразу ж згадую, як було працювати в цирку за жахливої погоди. Не те щоб робота чимось відрізнялася. Мені цікаво, чи там досі називають людей робочими. Напевно ж, і спальні вагони покращилися, тільки гляньте на житлові фургони. До деяких навіть супутникові тарілки прикріплені.
Після їжі я помічаю, як одного з жителів будинку для літніх людей родичі везуть вулицею. Через десять хвилин надворі формується справжній потяг із вагонами: Руті, а ще Неллі Комптон, але який сенс: вона ж овоч і все забуде. І Доріс – її, мабуть, везе Рендалл, про якого вона постійно торочить. І той старий випердок Мак-Гінті. О так, головний лев у прайді, навколо нього вся сім’я і картатий плед на колінах. Мабуть, бреше там щось про слонів.
За великим шатром цирку рядком стоять величні першерони, усі – сліпучо-білі. Можливо, вони для вольтижування? Коні для цього завжди білі, щоб на них не було видно живиці, якою їх мажуть артисти, щоб їхні ноги не сковзалися по спинах тварин.
Навіть якщо вони стараються, немає причин думати, що вони можуть дорівнятися до коней Марлени. Ніхто й нічого не йде в порівняння з Марленою.
Я чекаю на слона однаковою мірою з острахом і розчаруванням.
ПОТЯГ ЗІ СТАРЕНЬКИХ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ПІД ВЕЧІР з кульками, прив’язаними до билець візочків, і в дурних капелюхах на потилицях. У декого на колінах навіть лежать пакети із солодкою ватою. Пакети! Мабуть, не знають, що цукор може бути недільної давності. У мої дні все було свіже й прямо з барабана потрапляло на паперовий конус.
О п’ятій до мене підходить худенька медсестра з конячим обличчям, знімає гальма візочка й повертає мене, питаючи:
– Готові до вечері, містере Дженковскі?
– Гмгм, – бурчу я, тому що вона навіть не почекала відповіді.
Ми доїжджаємо до їдальні, вона паркує мене перед моїм звичним столом.
– Ні. Чекайте! – протестую я. – Я не хочу тут сидіти сьогодні.
– Не переживайте, містере Дженковскі,– відказує медсестра. – Я впевнена, що містер Мак-Гінті пробачив вас за вчорашнє.
– Чудово, та я не пробачив його. Я хочу сидіти там. – Я показую на інший стіл.
– Але там ніхто не їсть.
– Отож.
– Ох, містере Дженковскі, чому б просто не лишитися…
– Просто повезіть мене туди, куди я прошу, чорт забирай.
Мій візок спиняється, за ним мертва тиша. За кілька секунд ми рухаємося до столу, який я попросив, і медсестра йде. Коли вона повертається і ставить тацю на стіл, то в неї суворо стулені губи.
Коли сидиш сам за столом, то найважче – це не чути розмови людей навколо. Я не підслуховую, я просто не можу їх не чути. Більшість обговорюють цирк, і мені все одно. Але мені не байдуже, що старий пердун Мак-Гінті сидить за моїм столом і говорить до моїх старих подруг, наче якийсь король Артур перед почтом. Але це ще не все – я майже впевнений, що він там комусь у цирку розказав, що носив воду слонам, і вони дали йому квиток у першому ряду! Неймовірно! І він сидить там і цвенькає про те, як добре його обслужили, а Гейзел, Доріс і Норма захоплено заглядають йому в рота.
Я не можу це терпіти. Дивлюся на свою тарілку. Щось тушковане під блідою підливою, а збоку – рябе желе.
