Води слонам - Сара Груен

Я оглядаю стінки намета. Бачу пару носів черевиків під краєм полотна. Підходжу, тримаючись близько біля стіни. Прямо перед черевиками замахуюся трубою і б’ю по полотну. Чується вигук, і черевики зникають. Я прикладаю вухо до шва, тоді вертаюся на мій пост.

Руда на сцені рухається в такт музиці, грається шаллю пальцями з манікюром. Сріблясті й золотисті нитки виблискують у неї на плечах, коли вона водить туди-сюди плечима. Вона раптово нахиляється вперед, закидає голову і трясе грудями.

Чоловіки завивають. Двоє чи троє встають і вимахують кулаками, щоб заохотити її. Я дивлюся на Сесіля – він суворим поглядом показує, щоб я стежив за ними.

Жінка випрямляється, повертається задом і йде на середину сцени. Проводить шаллю між ніг, легко притискаючи її. Аудиторія починає кричати. Жінка обертається, дивиться на нас і продовжує водити шаллю туди-сюди, тепер притискаючи її так сильно, що стає видно щілинку вульви.

– Знімай, красуне! Знімай усе!

Чоловіки заводяться більше – тепер підхопилося більше половини. Я підступаю ближче до рядів стільців.

Шаль падає на підлогу, жінка знову повертається спиною. Хитає головою – волосся стрибає в неї на плечах, тоді піднімає руки до защіпки на бюстгальтері. Натовп її підбадьорює. Вона зупиняється, кидає погляд через плече й підморгує, кокетливо знімаючи бретельки. Тоді кидає бра на підлогу, обертається, прикриваючи груди долонями. Чоловіки незадоволено кричать:

– Ох, та перестань! Покажи нам, що в тебе там!

Жінка хитає головою, роблячи соромливу гримаску.

– Та годі тобі! Я витратив п’ятдесят центів!

Вона знову хитає головою, удавано несміливо опустивши очі долу. Раптом піднімає очі, відкриває рота й прибирає руки.

Чарівні кулі падають. На секунду завмирають перед тим, як вона м’яко ними струсоне, хоча сама стоїть ідеально рівно.

Аудиторія колективно тамує подих, тоді заворожено змовкає на секунду і радісно гукає:

– Оце правильно!

– Боже, дай сил!

– Гаряча штучка!

Жінка гладить себе, піднімає і стискає груди, проводить пальцями по сосках. Дивиться хтиво на чоловіків й проводить язиком по верхній губі.

Барабан починає грати. Жінка міцно стискає соски між великими та вказівними пальцями, підтягує одну грудь так, щоби сосок вказував на стелю. Форма грудей від цього повністю змінюється. Тоді вона відпускає руку – грудь падає раптово, майже агресивно. Вона бере за сосок іншу і так само піднімає її. Тоді повторює те саме з обома, вже швидше. Піднімає, опускає, піднімає, опускає – доти, доки стихає барабан і вступає тромбон, її руки ворушаться так швидко, що їх розмиває в повітрі, а груди стають схожими на хвилясту рухливу масу.

Чоловіки скандують і викрикують схвалення:

– О так!

– Дивовижно, красуне! Дивовижно!

– Спасибі Богу за тебе!

Барабан вступає знову. Жінка нахиляється вперед, і її груди – наливні, важкі, круглі по краях і широкі – опускаються, наче в них грейпфрути.

Вона поводить плечима: одним, потім іншим, і її груди стрибають у різні боки. Жінка нарощує швидкість, її груди стрибають ширше колом, розгягуються у момент обертання. Зрештою, обидві зустрічаються посередині й смачно плескають одна об одну.

Господи, якби в наметі зараз почався бунт, я б і не помітив. Уся кров начисто відлила від голови.

Жінка випрямляється і робить реверанс. Підводиться, бере грудь, підтягує її до обличчя і обводить язиком сосок. Тоді бере його до рота. Стоїть і безсоромно смокче власний сосок, а чоловіки вимахують їй капелюхами, стукають кулаками і вищать, як тварини. Далі відпускає грудь, щипає наостанок і надсилає чоловікам повітряний поцілунок. Нахиляється, щоб підняти прозору шаль, і йде, а шаль майорить за нею вслід, як блискучий банер.

– Що ж, хлопці,– каже Сесіль, плескаючи в долоні й виходячи на сцену. – Давайте щедро нагородимо оплесками нашу Барбару!

Чоловіки свистять і гукають, аплодують із піднятими руками.

– Так-так, хіба вона не чудо? Оце так жінка. Вам сьогодні пощастило, друзі, тому що тільки цього вечора вона прийме в себе обмежену кількість відвідувачів після шоу. Це справжня честь, джентльмени. Вона – коштовність, наша Барбара. Справдешня знахідка.

Чоловіки йдуть до входу, плескаючи один одного по спині й вже обговорюючи побачене:

– Ти бачив її цицьки?

– Боже, оце так дупа. Я б усе віддав, щоб з нею погратися трошки.

Я радий, що все спокійно, бо мені важкувато стояти рівно. Я вперше в житті побачив голу жінку і думаю, що вже ніколи не буду таким, як раніш.

Наступні сорок п’ять хвилин я стою перед наметом-будуаром Барбари, поки вона розважає відвідувачів. Тільки п’ятеро готові викласти необхідні два долари, і вони понуро стоять у черзі. Перший заходить, минає сім хвилин ухкання й рохкання, він виходить, намагаючись застібнути ширіньку. Чоловік зникає, заходить наступний.

Коли виходить останній, у дверях з’являється Барбара. На голе тіло накинутий халатик, який вона не потурбувалася зав’язати. Волосся розхристане, помада розмазана по губах. Вона тримає в руці запалену сигарету.

– Ну все, любий, – каже вона, махаючи мені. В її подиху й очах помітне віскі.– Сьогодні без бонусів.

Я повертаюся в намет з рядами стільців і допомагаю розбирати сцену, поки Сесіль рахує гроші. У кінці вечора я багатію на долар і почуваю дику втому.

ВЕЛИКЕ ШАТРО ВСЕ ЩЕ СТОЇТЬ Й ВИБЛИСКУЄ, наче привид Колізею, пульсує від музики всередині. Я витріщаюся на нього, заворожений звуками реакції аудиторії. Люди сміються, аплодують, свистять. Час від часу чується спільне завмирання подиху чи нервові смішки. Я дивлюся на кишеньковий годинник: за п’ятнадцять десята.

Я думаю, що встигаю подивитися ще трошки шоу, але боюся, щойно зайду, то мене зразу затягнуть у якесь завдання. Циркові робочі цілий день спали де прийдеться, а тепер розбирають величезне полотняне місто настільки швидко, наскільки виходить. Намети падають на землю, стовпи хитаються. Коні, фургони, чоловіки снують по галявині й тягнуть усе в бік колії.

Я спускаюся на землю і схиляю голову між піднятих колін.

– Джейкобе? Це ти?

Піднімаю очі. До мене підкульгує і щуриться Камель.

– Чорт забирай, біда, та й годі. Мої старі очі вже не такі хвацькі, як були.

Він спускається поруч зі мною й витягує маленьку зелену пляшку. Висмикує корок і п’є.

– Я стаю надто старий для цього, Джейкобе. У мене все болить у кінці кожного дня. Боже, у мене вже й зараз усе болить, а день ще не закінчився. Летюча ескадрилья ще точно години дві стоятиме, а розбирати все знову ми почнемо через п’ять годин після кінця зборів. Це умови не для стариганя.

Камель дає мені пляшку.

– Це що за хрінь? – питаю я, роздивляючись чорнувату рідину.

– Джин, та не джин, – відказує він і відсмикує пляшку.

– Ти п’єш екстракт?

– Так, і що?

Ми хвилину сидимо мовчки.

– Бісів сухий закон, – урешті каже Камель. – Ми так добре випивали, поки влада