Води слонам - Сара Груен

– Пані, а якщо ви підете цим шляхом, то побачите дива й цікавинки, які ми приготували для ваших делікатних почуттів. Чоловік має завжди думати про жінок. Особливо про таких гарних пані, яких я бачу перед собою. – Після цього він посміхається і заплющує очі.

Жінки в натовпі нервово проводжають поглядами чоловіків, що йдуть в інший бік.

Починається перетягування канату. Жінка міцно тримає чоловіка під руку однією рукою, а іншою б’є. Він кривиться і супиться, намагаючись уникнути її ударів. Коли нарешті викручується, то поправляє одяг і сердито дивиться на дружину, яка теж його поглядом не жалує. Чоловік відходить, щоб віддати свій четвертак, хтось квокче йому вслід. Натовп вибухає реготом.

Решта жінок, напевно, не хочуть влаштовувати сцен, тому неохоче дивляться вслід чоловікам, що відходять і стають у чергу. Сесіль бачить це і сходить із платформи. Він весь увага, галантність, допомога, що м’яко веде їх до пікантних штучок.

Сесіль торкається своєї лівої мочки вуха. Я м’яко штовхаюся вперед. Жінки підходять ближче до Сесіля. Я почуваюся вівчаркою, що зганяє овець.

– Якщо ви підете сюди, – продовжує він, – я покажу вам, пані, те, чого ви ніколи не бачили. Щось незвичайне, настільки неординарне, що ви про таке й не мріяли. Але ви зможете розповісти про це і в церкві цієї неділі, і своїм дідові та бабці за вечерею. Вперед, і дітей беріть із собою, тут у нас суто сімейні розваги. Ви побачите коня з головою там, де має бути хвіст! Ні слова не брешу, пані. Жива істота з хвостом у тому місці, де має бути голова. Переконайтеся на власні очі. А тоді розкажіть вашим чоловікам, і, можливо, вони пошкодують, що не лишилися тут зі своїми чарівними леді. Так-так, дорогенькі. Точно пошкодують.

Тепер я стою серед натовпу. Чоловіки зникли, а я ходжу між святошами, жінками, дітьми й іншими нездоровими американськими чоловіками.

Кінь із головою там, де має бути хвіст, – це кінь, якого поставили задніми копитами в його ж годівницю.

– Господи, та ви знущаєтеся, – говорить одна жінка.

– Хто б міг подумати! – вигукує інша начебто з полегшенням і сміється: якщо це кінь, у якого голова в тому місці, де має бути хвіст, то шоу для чоловіків, напевно, приблизно так само погане.

Перед наметом якась метушня.

– Ви сучі діти! Я вимагаю свої гроші назад, і ви мені їх повернете! Ви думаєте, я цілий четвертак віддав, щоби побачити пару підтяжок?! Я хочу свої гроші назад!

– Перепрошую, пані,– кажу я й намагаюся протиснутися між двома жінками переді мною.

– Гей, хлопцю! Тобі швидше всіх потрібно?

– Я перепрошую. Пробачте, – кажу я, протискаючись уперед.

Сесіль і розгніваний чоловік зчіпляються. Чоловік підбігає, бере Сесіля за барки й штовхає назад. Натовп розходиться, він падає на стінку смугастої платформи. Публіка наближається, стає навшпиньки й витріщається.

Я пробиваюся до них, добігаю до Сесіля якраз у момент, коли інший чоловік відступає й замахується на нього – кулак за кілька сантиметрів від підборіддя, – перехоплюю його руку й заламую за спину. Тоді обхоплюю його шию рукою і відтягую назад. Той шипить і впивається нігтями мені в плече. Я посилюю хватку, поки сухожилля не придушують його трахею. Тоді напівходом, напівмаршем тягну його до краю натовпу й кидаю на землю. Чоловік лишається лежати в пилюці, хрипить і судомно дихає.

За мить повз мене пробігають двоє чоловіків у костюмах, піднімають його – він усе ще кашляє – за руки й ведуть у бік міста. Притуляються, плескають його по спині й заохочують, поправляють його капелюх, що дивом не злетів під час бійки.

– Непогано, – каже Вейд, плескаючи мене по плечу. – Добре зробив. Вертайся, вони про нього потурбуються.

– Хто вони? – питаю я, розглядаючи довгі смужки крові на своєму плечі.

– Хлопці, що заспокоюють людей і піднімають їм настрій. Щоб у нас не було ніяких проблем. – Він обертається до роззяв і гучно плескає в долоні, тоді руками їх розганяє.– Ну все, народ. Усе нормально, більш нема на що зирити.

Люди неохоче розходяться. Коли чоловік та його поводирі нарешті зникають за будинком із червоної цегли, вони починають розсіюватися, але все ж періодично озираються через плече, щоб раптом не пропустити цікаве.

Через людей пробивається Джиммі.

– Чуєш, Сесіль тебе кличе.

Ми йдемо в кінець проходу. Сесіль сидить на краю розкладного стільця, розкинувши ноги в гамашах, що стирчать з-під штанин. Обличчя червоне й спітніле, він обмахує себе програмкою. Вільною рукою обмацує кишені, врешті доходить до жилета й витягує пласку квадратну пляшку, зубами витягує з неї корок, випльовує його, перехиляє і бачить мене.

Хвилину дивиться з пляшкою біля губів. Тоді опускає випивку на кругле пузо. Пальцями постукує по животу, вивчаючи мене поглядом.

– Ти непогано впорався, – нарешті говорить Сесіль.

– Дякую, сер.

– Де навчився?

– Не знаю. Футбол, школа. Бійки з тими, хто глузував над іншими й дуже хотів позбутися яєць.

Він хвилину дивиться на мене, все ще постукуючи пальцями й мнучи губи.

– Камель тебе вже кудись прилаштував?

– Офіційно ні, сер.

Ще одна довга пауза, він звужує очі до щілинок.

– Ти вмієш тримати язика за зубами?

– Так, сер.

Сесіль прикладається до пляшки, знову розплющує очі й повільно киває.

– Ну що ж, добре тоді.

УЖЕ ВЕЧІР, І ПОКИ ЦИРКАЧІ РОЗВАЖАЮТЬ НАТОВП у великому шатрі, я стою позаду набагато меншого намета подалі від центрального, за рядом багажних вагонів, куди можна потрапити тільки завдяки сарафанному радіо і за п’ятдесят центів вступного внеску. Інтер’єр тут тьмяний, освітлений лише гірляндою з червоних ліхтариків, що кидають тепле світло на жінку, що поступово знімає одяг.

У мої обов’язки входить підтримання порядку, також я маю періодично бити по стінках намету металевою трубою, щоб відігнати тих, хто підглядає на дурничку, або щоб заохотити підглядачів піти через основний вхід і заплатити п’ятдесят центів. Я також маю тримати в секреті все, що тут бачу, хоча мені дуже важко перестати думати, як так вийшло, що той чоловік в обід так сильно жалівся.

Тут дванадцять рядів розкладних стільців, і всі зайняті. Чоловіки передають один одному самогон, усі беруть пляшку не дивлячись, бо всім важко відвести очі від сцени.

Там пишна рудокоса жінка з майже нереально довгими віями та родимкою над пухкими губами. Довгі ноги, круглі стегна, запаморочливі груди. Вона роздяглася вже до стрингів, блискучої напівпрозорої шалі та чарівно наповненого бюстгальтера. Трясе плечима, тримає час, узгоджуючи його з маленьким оркестром музикантів праворуч від себе.

Вона робить кілька кроків, йде по сцені в туфлях із пір’ям. Грає малий барабан, вона зупиняється, рот здивовано відкритий. Тоді закидає голову, показуючи шию, і проводить руками по шиї і вниз по чашечках ліфчика. Нахиляється вперед, стискаючи груди, поки