Води слонам - Сара Груен
– Зачекай хвилину, – говорить Август, усміхаючись майже радісно. – Це правда? Ви вчитеся в університеті?
Мені здається, що я мишеня, яким граються два коти.
– Вчився.
– І що вивчали? Мабуть, якісь мистецтва? – У його очах світиться насмішка. – Румунські народні танці? Чи Арістотелеву літературну критику? Чи, можливо, ви, містере Дженковскі, отримали вчений ступінь із гри на акордеоні?
– Я вчився на ветеринара.
Його обличчя одразу кардинально змінюється.
– Ветеринара? То ви лікар для тварин?
– Не зовсім.
– Що ви маєте на увазі?
– Я не здав випускні екзамени.
– Чому?
– Просто не написав.
– Випускні екзамени на останньому році навчання?
– Так.
– У якому університеті?
– Корнелльському.
Август і дядько Ал перезирнулися.
– Марлена казала, що в Срібної Зірки щось трохи болить, – говорить Август. – Хотіла, щоб я попросив помічника привести ветеринара. Але помічника здуло вітром ще до прохання.
– Що ти пропонуєш? – питає дядько Ал.
– Хай хлопець гляне на нього зранку.
– А де його везти всю ніч, Августе? І так місць для всіх немає.– Ал бере сигару з попільнички й гасить об край. – Можливо, хай поспить на лавах.
– Або у вагоні з цирковими тваринами, – говорить Август.
Дядько Ал супиться.
– Що? З кіньми Марлени?
– Так.
– Ти про місце, де раніше були кози? А хіба там не живе той малий випердок… Як його звуть? – Він клацає пальцями, намагаючись пригадати. – Стінко? Кінко? Той клоун із собакою?
– Точно, – усміхається Август.
АВГУСТ ПРОВОДИТЬ МЕНЕ ЧЕРЕЗ ЧОЛОВІЧІ ВАГОНИ у самий кінець, аж на маленьку платформу вагона для худоби.
– Джейкобе, ви вмієте лазити? – питає він поважно.
– Думаю, так, – відповідаю я.
– Добре.
Він без попередження нахиляється вперед, хапається за щось зовні вагона і спритно підтягується на дах.
– Господи! – вигукую я і дивлюся спочатку на місце, з якого щойно зник Август, а тоді на оголені рейки й шпали прямо під ногами.
Потяг якраз на розвороті, я намагаюся балансувати руками, важко дихаю.
– Давайте! – чую я заклик із даху потяга.
– Як ви, в біса, це зробили? За що хапатися?
– Там драбина. Якраз збоку. Нахиляйтеся вперед і дістанете.
– А як не дістану?
– Ну, тоді це буде наша остання зустріч, напевно.
Я обережно тягнуся до краю. Мені видно лише тонку бокову перегородку драбини.
Уважно приглядаюся до цілі, витираю руки об стегна й перехиляюся вперед.
Правою рукою відчуваю драбину. Міцно чіпляюся лівою, щоб закріпитися на іншому боці. Закидаю ногу на перекладину, міцно притискаюся, намагаючись втамувати подих.
– Нумо, піднімайтеся!
Я закидаю голову. Август дивиться на мене й посміхається, його волосся роздуває вітер.
Вилізаю на дах. Август підсувається до мене і, коли я сідаю поруч, плескає по плечу рукою.
– Озирніться. Хочу вам дещо показати.
Він указує на тіло потяга – воно розтягується під нами, наче гігантська змія, з’єднані вагони грюкають і вигинаються на поворотах.
– Красиво, чи не так, Джейкобе? – говорить Август.
Я переводжу погляд на нього – він дивиться мені прямо в очі, в його очах стрибають бісики.
– Але не так красиво, як моя Марлена, еге ж? – Він клацає язиком і підморгує.
Я навіть не встигаю заперечити, коли він підводиться на ноги й починає пританцьовувати на даху.
Я витягую шию й рахую вагони. Мінімум шість.
– Августе?
– Що? – Він зупиняється посеред оберту.
– А в якому вагоні Кінко?
Він раптово присідає.
– У цьому. Тобі пощастило. – Август смикає вгору люк вагона й знову зникає.
Я підповзаю до отвору рачки.
– Августе?
– Що? – чую я голос із темряви.
– А тут є драбина?
– Ні, просто застрибуй.
Я опускаюся всередину, повисаю на пальцях, зрештою гупаю на підлогу. Мене зустрічає здивоване іржання.
Тонкі смуги місячного світла пронизують щілини в стінах вагона. З одного боку від мене стоять коні, з іншого я бачу стіну, очевидно саморобну.
Август ступає вперед і штовхає двері всередину. Вони грюкають об стіну, відкриваючи імпровізовану кімнатку у світлі гасової лампи. Вона стоїть на перевернутому ящику біля розкладачки. Там на животі лежить карлик і читає товсту книжку. Мій ровесник, рудий, як і я. На відміну від мого, його волосся стирчить на всі боки непокірними пасмами. Обличчя, шия, руки й плечі в нього щедро всипані веснянками.
– Привіт, Кінко, – каже Август із відразою.
– Привіт, Августе, – каже карлик з такою самою відразою.
– Це Джейкоб, – обертаючись у крихітній кімнатці, каже Август і йде повз речі, клацаючи їх пальцем. – Він поспить у тебе трошки.
Я ступаю вперед і протягую руку:
– Привіт.
Кінко неохоче потискає її і звертається до Августа:
– А що він?
– Він Джейкоб.
– Я спитав, що він, а не хто він.
– Він допоможе нам у звіринці.
Кінко схоплюється на ноги.
– Людина зі звіринця? Я не згоден. Я – артист. У жодному разі не ділитиму простір з робочим.
За ним чується ричання, і я помічаю джека-рассела-тер’єра. Собака стоїть скраю розкладачки, у неї настовбурчився загривок.
– Я голова циркових коней і головний наглядач тварин, – повільно говорить Август, – і ти спиш тут тільки через мою безмежну великодушність. Також лише через мою великодушність у тебе тут не спить юрба робочих. Звісно ж, це можна змінити в будь-який момент. Крім того, цей джентльмен – новий ветеринар у нашому цирку, він з Корнелльського університету, і це в моїй системі координат ставить його набагато вище за тебе. Тому, можливо, ти подумаєш про те, щоб запропонувати йому розкладачку. – В очах Августа відбивається вогник лампи, а по губах стрибають тіні й відблиски.
Через секунду він обертається до мене й низько кланяється, клацнувши підборами.
– Добраніч, Джейкобе. Я впевнений, що Кінко прийме вас гостинно. Чи не так, Кінко?
Кінко похмуро на нього дивиться.
Август пригладжує волосся з обох сторін і виходить, грюкнувши дверима. Я дивлюся на грубо обтесані двері доти, доки його кроки над нами не стихають. Тоді обертаюся.
Кінко з собакою дивляться на мене. Собака скалить зуби й гарчить.
Я СПЛЮ НА М’ЯТІЙ КІНСЬКІЙ ПОПОНІ під стіною якомога далі від розкладачки. Попона волога. Людина, що клала тут дошки, коли вони переробляли місце в кімнату, дуже погано попрацювала, тому що на мою ковдру крапає дощ і вона смердить пліснявою.
Я прокидаюся від поштовху. За ніч я розчухав