Води слонам - Сара Груен
Ерл садить Камеля на приступку дверей вагона, кричить комусь всередину і повертається.
– Шмурдяк доведе стариганя, – бурмотить він, маршируючи повз мене. – Якщо він не виплюне свої кишки, то врешті звалиться з бісового потяга. Я сам взагалі не п’ю, – кидає він через плече.
Я стою там, де він сказав чекати. Він здивовано обертається.
– То ти йдеш чи як?
ОСТАННІ ЧАСТИНИ ПОТЯГА ВІД’ЇХАЛИ, а мене поселили під лавкою у спальному вагоні напроти одного чоловіка. Він – законний власник цього приміщення, але його переконали дозволити мені перекантуватися тут кілька годин за один долар, який я мав. Він усе одно незадоволений, тому я підтягую коліна якомога ближче, щоб займати якнайменше місця.
Аромати від брудних тіл і непраного одягу стоять нестерпні. На лавках у три яруси лежать по одному, іноді по два чоловіки, у проміжках теж люди. Хлопець навпроти мене на підлозі підбиває тонку сіру ковдру, намагаючись сформувати подушку.
Через гамір голосів пробивається звук:
– Ojcze nasz któryś jest w niebie, swięc´ sie imie Twoje, przyjdź królestwo Twoje{5}…
– Боже мій. – Мій сусід виглядає у прохід. – Говори англійською, ти, пшек довбаний! – Тоді сідає назад на лаву й хитає головою. – Набридли вже. Прямо з емігрантських кораблів.
– …i nie wódz nasź na pokuszenie ale nas zbaw ode złego. Amen{6}.
Я відхиляюся до стіни й заплющую очі, шепочу:
– Амінь.
Потяг смикається. На секунду загоряються вогні й зразу гаснуть. Десь попереду виє свисток. Ми рушаємо, світло загоряється знову. Я смертельно втомлений, б’юся головою об стіну й не помічаю.
Через якийсь час прокидаюся і бачу перед собою пару робочих черевиків.
– Готовий?
Я киваю, намагаюся зібратися докупи.
Чую, як хрустять кістки. Бачу коліна і врешті обличчя Ерла.
– Ти все ще тут? – питає він, зазираючи під лаву.
– Ага. Вибачте.
Я випрямляю плечі й намагаюся встати.
– Ну слава богу, – каже мій сусід.
– Pierdol się{7},– відказую йому.
За кілька метрів від мене хтось пирскає.
– Ходімо, – каже Ерл. – Ал хильнув достатньо, щоб розслабитися, але поки недостатньо, щоб озвіріти. Думаю, це твій шанс.
Він проводить мене через кілька спальних вагонів. Коли ми доходимо до останнього, перед нами наступний – зовсім інші стіни. Через віконце я бачу чисті меблі та красиві світильники.
Ерл обертається до мене:
– Готовий?
– Так.
Ні, я не готовий. Ерл бере мене за карк і гатить обличчям у дверну раму. Іншою рукою розчахує розсувні двері й жбурляє мене всередину. Я падаю вперед з розпростертими руками, приземляюся біля мідних перил. Встаю, озираюся в шоці на Ерла. А тоді бачу решту людей.
– Це що таке? – питає дядько Ал із глибини шкіряного крісла.
Він сидить за столом із трьома чоловіками, в одній руці тримає товсту сигару між вказівним і великим пальцями, а в іншій – карти віялом. Перед ним стоїть чарка бренді, а трохи далі лежить купа покерних фішок.
– Застрибнув на потяг, сер. Знайшов його в спальному вагоні під лавою.
– Справді? – питає дядько Ал.
Він ліниво тягне цигарку, тоді кладе її на край попільнички. Відхиляється в кріслі, дивиться на власні карти й повільно випускає дим через кутики рота.
– Беру твої три, піднімаю на п’ять, – говорить він, нахиляючись уперед і посуваючи стопку фішок у банк.
– Хочете, вижену його? – питає Ерл, підходить до мене й ставить на ноги, піднявши за комір.
Я намагаюся вхопити його за зап’ястки, щоб повиснути, якщо він знову захоче мене жбурнути. Переводжу погляд від дядька Ала на Ерлове підборіддя – єдина частина його обличчя, яку я бачу, – і назад.
Дядько Ал складає карти й обережно кладе їх на стіл.
– Не зараз, Ерле, – каже він, бере сигару й затягується. – Посади його назад.
Ерл опускає мене туди само на підлогу, спиною до дядька Ала. Намагається поправити на мені піджак.
– Підійди, – говорить дядько Ал.
Я виконую наказ, радо відсуваючись подалі від Ерлових рук.
– Не думаю, що ми мали задоволення познайомитися, – продовжує Ал, випускаючи кільце диму. – Як тебе звуть?
– Джейкоб Дженковскі, сер.
– І скажіть, як ваша ласка, Джейкобе Дженковскі, що ви робите на моєму потязі?
– Шукаю роботу.
Дядько Ал пильно на мене дивиться, продовжуючи випускати кільця диму. Інша його рука лежить на животі, він слабко відбиває ритм пальцями по жилету.
– Колись працював у цирку, Джейкобе?
– Ні, сер.
– А бував у цирку, Джейкобе?
– Так, сер. Звісно.
– У якому?
– У Рінглінгів, – кажу я й одразу тамую подих, обертаючи голову до Ерла – той погрозливо розширив очі.– Було жахливо. Нестерпно, – додаю я спішно, обертаючись назад до дядька Ала.
– Ну, це факт, – відказує він.
– Так, сер.
– А ти бачив наше шоу, Джейкобе?
– Так, сер, – відповідаю я і відчуваю, що шаріюся.
– І як тобі?
– Воно… видовищне.
– А що сподобалося найбільше?
Я нервово вдихаю, намагаючись щось вигадати.
– Номер із чорними й білими кіньми. І дівчиною в рожевому. З блискітками, – кажу нарешті.
– Чуєш, Августе? Хлопцеві подобається твоя Марлена.
Чоловік навпроти дядька Ала піднімається й обертається – це той, що був у звіринці, тільки тепер без циліндра. Його красиве обличчя непорушне, волосся напомаджене. Він також має вуса, але, на відміну від дядька Ала, у нього вони тільки вздовж губів.
– То ким ви себе бачите в цирку? – питає дядько Ал.
Він нахиляється вперед і бере чарку зі столу, трохи збовтує віскі по колу і випиває одним ковтком. Нізвідки з’являється офіціант і наповнює склянку.
– Я все що завгодно можу робити. Але, якщо це можливо, я б хотів працювати з тваринами.
– Тваринами. Ти чув це, Августе? Хлопчина хоче працювати з тваринами. Ти, мабуть, хочеш носити воду слонам, я правильно розумію?
Ерл піднімає брови.
– Але, сер, у нас же немає…
– Заткнися! – гаркає дядько Ал і схоплюється на ноги.
Він зачепив рукавом чарку на столі, вона впала на килим. Він дивиться на чарку, стиснувши кулаки, його обличчя швидко темнішає. Тоді починає кричати не по-людськи й топтати скло знову й знову.
На секунду все стихає, тільки шпали під нами ритмічно гупають. Тоді офіціант присідає на підлогу й починає змітати друзки.
Дядько Ал глибоко вдихає і відвертається до вікна, зчепивши руки позаду себе. Коли він обертається до нас, обличчя в нього знову рожевого кольору, а на вустах – легка усмішка.
– Я тобі от що скажу, Джейкобе Дженковскі.– Він випльовує моє ім’я, наче це щось гидке. – Я бачив тисячі таких, як ти. Думаєш, я не можу прочитати тебе як книжку? Що там у тебе сталося? Посварився з матусею? Або просто шукаєш, де повеселитися між семестрами?
– Ні, сер, нічого з цього.
