Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Нарешті доїхав до шосе. І тут почав крутити так, мовби за ним сто чортів гналося. Давно вже не їздив велосипедом. Шини тихенько шурхотіли по рівному, гладенькому асфальту; Едек був у гарному настрої. Коли б він влаштувався на роботу, то в крайньому разі можна ж було б жити в Сумах, тільки їздити щодня. Так, але де ж би він узяв велосипед,— адже тепер треба економити, спекуляція під кінотеатрами скінчилася...
— Курча печене,— бурчав він сам до себе,— який чесний став...
А проте почував себе добре. Обдумував, що треба зробити в Піші, і не зоглядівся, як шмигнув коло перших будинків містечка. Згадав про лісника, повернув назад. Повз нього промчала обшарпана «Варшава». Перша машина, яку він стрів по дорозі.
Старого лісника Едек не застав, але якась жінка, довідавшись, що він од Гасинця з Сум, охоче поставила в себе велосипед.
Минула вже дванадцята година, коли Залєський дістався до фанерної фабрики. Здивувався, що його без ніяких церемоній з пропуском впустили на територію. Зайшов у відділ кадрів. Ні, роботи для шофера, на жаль, немає. Взагалі зараз немає місць, влітку легше, коли і в лісі, й у полі робота в розпалі, частина робітників звільняється. А зима — це мертвий сезон, кожен іде на фабрику. Хоча хто його знає, може, десь за місяць знайдеться місце і для шофера — вони мають одержати з капітального ремонту старий «додж». Нехай залишить адресу, коли щось буде, то його викличуть.
Ні, адреси Едек не хотів лишати. Краще бути обережним. Дідько його знає, як там ще кінчиться з ольштинською історією. Сказав, що він тільки шукає, де б найняти квартиру. Сам узнаватиме.
На деревообробному комбінаті його взагалі не хотіли прийняти — було вже пізно. Зрештою, його все одно можуть узяти тільки за підсобного робітника — розвантажувати деревину.
Едек звик до чималих сум, і тепер його жахнула сама думка про те, як можна прожити на кількасот злотих. Інша річ ті, що мають свій будиночок, господарство, а тут тільки підробляють.
Гарного настрою як не було. Хлопець запитав ще в кількох місцях, але тепер, узимку, з роботою було нелегко. Його втішали,— хай, мовляв, навідується. Та він знав ціну таких обіцянок — пам’ятав їх, коли свого часу хотів знайти якусь роботу в Ольштині.
Людей у закусочній не було. Брудні, у плямах столи і засмічена підлога не дуже приваблювали. Але Едекові хотілося їсти, і обід йому сподобався, до того ж він випив одну чарку горілки, потім другу. Повеселішав. Коли виходив, у буфеті замовив іще добру чарку. Вже сутеніло. На вулицях стало більше людей. Що ж робити далі? Афіша біля ринку кривими літерами оповіщала про новий фільм. Едек надумав подивитись, які культурні розваги є в цьому похмурому кутку. Містечко не подобалось йому. Аж здригнувся, подумавши про те, щоб оселитися в ньому. Або велике місто, або хата в лісі, найгірше — це щось таке середнє, бр-р...
Здивувався, коли, зайшовши до універмагу, побачив, як багато різного краму в цьому сільському магазині. Довго ходив від одного відділу до іншого, вибираючи подарунки для господарів. Так йому хотілося оддячити їм за гостинність. Виконав і доручення лісничихи. Було вже близько шостої, пора в кіно.
На тротуарі перед магазином, спираючись на велосипеди, стояли дві дівчини і з ними — лісник. Здивований Едек упізнав Павла. Той підкликав його, познайомив з дівчатами. Обидві були вчительки з села на протилежному від Сум березі озера. Поспішали додому, чемно висловивши сподівання, що, коли Едек живе у Гасинця, то вони, певно, зустрінуться ще не раз. Непогані були, особливо старша — невисока й дуже струнка...
— Чого ти з самого ранку шукаєш у Піші? Казала тітка, що поїхав, обіцяв повернутися тільки на ніч...
— Узнавав, може, десь потрібен шофер, але поки що — нічого...— І швидко змінив тему.— А ці вчительки нічого собі. Та, нижча, може дуже сподобатись. Тільки чого вона якось так чудно говорить?
Ішли тротуаром, Павел вів свій велосипед.
— То мазурка[1], вона з цих країв.
— Німчура, значить.
— Здурів чи що, вона така німчура, як і ти...
Еден не дуже зрозумів, але подумав, що це не так уже й важливо.
— Головне, що вона гарна. Бачив, які груди?
— Ага. Ну, старий, мені пора...
— Їдеш до Сум? Стривай, може, і я махну рукою на кіно та поїдемо разом?
— Я в другий бік. Завтра повинен бути на роботі, а ще хотілося б заскочити в одне село. Неблизька дорога — добрих кілометрів п’ятнадцять.
— У тебе там дівчина?
— Ага. Ну, бувай! Тижнів за два приїду надовше. Старий обіцяє мені ще до свят дати відпустку. Отоді погасаємо, озеро вже, мабуть, замерзне, окуні братимуть. Бувай!
— Бувай.
Едек знову лишився сам. Сумка була важка, він перекидав її з руки на руку. Насилу знайшов кіно.
Зал був повний. Ледве встиг сісти, як погасло світло. Едек умостився зручніше. Він любив кіно, завжди бачив там якийсь інший світ, цікавий, не такий сірий, як його життя. Показували італійський фільм, і Едек якраз не дивився його в Ольштині. Дія захопила його — сидів схвильований, втупивши очі в миготливий екран...
Стало жаль, коли засвітили світло. Знову було похмуро і брудно. Не поспішаючи, плив разом з натовпом до виходу. Холодний, пронизливий вітер замітав жалюгідні тротуари. Люди швидко розходилися на всі боки.
Едека обминув якийсь чоловік, високий, у куртці в обтяжку. Видалося, ніби знайомий. Раптом Едек аж употів. Наддав ходи. При вході на ринок горів ліхтар. І в тьмяному світлі він упізнав чоловіка. Так, то був браконьєр, який уранці стріляв у нього.
Що робити? Хлопець озирнувся. На вулиці — нікого. Тільки здалеку долинали якісь голоси та на другому боці ринкової площі маячило кілька постатей. Едек рушив швидше, щоб не згубити браконьєра з очей. Навіть трошки підбіг. Той оглянувся, раз, вдруге і раптом завернув у якийсь двір. І тоді Едек, не довго думаючи, побіг, узявши сумку в ліву руку.
Ні, то було не подвір’я, а вузький завулок — тупик. Кілька низеньких хатинок тісно тулилися з обох боків. Тут було темно, хоч око виколи. В першу мить Едек не бачив, куди йти. Не чув і кроків того типа в куртці. Хлопець пройшов трохи вперед, став, прислухаючись, може, де стукнуть двері. Тиша. Вдивлявся, поволі звикаючи до темряви.
