Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
– Так, Іване, важко тобі тепер, – говорив до нього своїм низьким, але чистим голосом батько, – проте ти сам обрав такий шлях.
Світ недосконалий, і тобі це відомо. Честь, хоробрість і відданість своїм ідеалам не завжди приносять нам плоди, на які заслуговуємо ми, ставлячи на перше місце для себе такі чесноти. Чомусь поряд з нами завжди знайдуться люди, для яких головними чеснотами є підлість і обман. Вони, подібно Іуді, отримують свої тридцять срібляників і живуть на них. Подекуди їхня доля легша, аніж доля праведників.
– Але чому так складається, батьку? – поряд з батьком Іван був тим самим юнаком, котрий так мріяв вирушити на Січ. – Хіба Бог не бачить несправедливості?
– А чи маємо ми право засуджувати Його? Чи змогли б начистоту сказати, що протягом усього життя помисли наші були чистими, яку Нього, того, що прожив і помер заради людей, котрі закатували Його?
– Чому ж так важко, батьку?
– Терпи, Іване. Козак не таке лихо боров. За правду терпіти муки не так важко, як буває тому, хто викупив власну свободу ціною честі.
– Так. Ти правий. Ти завжди правий…
А ось і Омелько усміхається, лежачи на топчані в причепі діда. На грудях його бинти і кривава пляма на них, але Омелько, як завжди, веселий. На його обличчі немає потворного рубця, він молодий та вродливий.
– Нам є що згадати, Богуне! – каже він, і Іван майже відчуває дружній потиск руки старшого товариша і побратима. – Ми прожили гарне життя. Багато ворогів знайшли свою смерть, опинившись у нас на дорозі. Я радий, що ти був у мене. Як би я хотів мати такого сина, як ти! Я й вважав тебе за сина ще відтоді, як прийшов ти на Січ. А потім я зрозумів, що повинен стати тобі товаришем. Я не хотів, аби ти відчував над собою опіку, я просто хотів бути поряд, спрямовуючи твої сили й талант у найкращому руслі. Але ти не повинен думати, що зобов'язаний мені за те, ким ти став. То твоя власна заслуга.
– Я багато в чому зобов'язаний тобі, Омельку. Ти завжди був поряд і я відчував твоє плече. І як же мені бракує тепер твоєї ради, твого плеча і просто знання того, що ти поряд! Мені дуже важко самому, Омельку!
– Ми не здатні нічого змінити, тобі це добре відомо.
– Це жорстоко.
– Так, це жорстоко. Але хіба жорстокість не була супутницею всього нашого життя, хіба вона не ступала поруч з нами, залишаючись невід'ємною часткою наших учинків?
– Вимушена жорстокість. Наше життя було війною.
– Воно продовжує залишатись війною для тебе. Ми не обираємо долю, доля обирає нас. А доля і є жорстокість. Прийми її, Іване, і борись далі. Ти сильний, ти подолаєш її.
– Звичайно, подолаєш! – озивається Нечай. Він стоїть, широко розставивши ноги, зовсім як тієї місячної ночі, поблизу замку Конєцпольського в Барі. На плече заклав руку з пістолем, у зубах зелене стебельце трави, на обличчі іронічна посмішка. – Той хто вихопив дівчину з рук коронного гетьмана знайде можливість залишити за спиною клятий Мальброк. Ти ще маєш погуляти, ковтнути горілки, годі киснути в цьому казематі! Ти потрібен клятим ляхам, Богуне, інакше для чого вони лишили тобі життя?!
– Їхні плани навряд чи збігаються з моїми. Тож коли питання стане: поступитися честю чи свободою, ти знаєш мій вибір, пане Данило. Адже ти й сам не поступився тим, у що вірив, полковнику.
– А мене хіба хто питав, – сміється безтурботний Нечай. Але Іван знає: нізащо не вчинив би його побратим гешефт із власною совістю. І лише тому знайшов свою смерть у Красному тієї давньої зими.
– Діло мовить Нечай, – підкручує вуса Савка, впершись своїми нахабними очима в обличчя Івана. – Честь твоя завжди з тобою. А ляха обдурити, в тому безчестя немає. Тому й запорожець хитрістю проживає – а душу лицарську свою має білою й незаплямованою. Будеш мати нагоду – обіцяй ляхам покору. А коли матимеш шаблю, коня та чисте поле, тоді твоя сила, тоді й за честь будеш думати.
Було ще одне обличчя, що його часто бачив Богун, віддаючись спогадам, – обличчя Ганни. Вона теж з'являлась іноді перед ним, сумна і задумлива, як того останнього вечора перед розставанням. Але Ганна чомусь не говорила з ним. Вона мовчала, і погляд її блукав десь далеко, а обличчя ставало дедалі невиразнішим, як буває невиразним обличчя людини, на яке дивишся крізь напівпрозору шибку вікна. Івана дивувало, що він набагато яскравіше може уявити собі обличчя батька, покійного ось уже багато літ, аніж обличчя дружини, котру обіймав лише два роки тому. Йому навіть спало на думку, що він тепер значно ближчий до минулого життя і світу мертвих, аніж до живих, тому так яскраво й уявляє собі тих, кого втратив, і не може згадати тих, хто живий. Коли така думка прийшла вперше, Іван зовсім не злякався її, лише важко зітхнув, відчуваючи щодо Ганни вину.
– Ти була права, Ганнусю. Прости, якщо зможеш, – прошепотів він і затулив руками обличчя. Він не боявся смерті, й лише те горе, що його принесла б його смерть близьким йому людям, примушувало хмурніти полковникове чоло…
Дні минали за днями, місяць холодним сяйвом своїм наповнював підземелля у ночі, коли повня, і перетворювався на тонкий серпик, ледь-ледь заповзаючи тендітними щупальцями до темного Богунового помешкання. Сонце, даруючи ощадливо відраховані промені, поволі сповзало до обрію, все рідше та рідше заглядаючи до схожого на мушкетну бійницю вікна камери. Іван збився з рахунку днів, проведених у неволі, рахував лише нечасті відвідування мовчазних охоронців, коли вони, виконуючи вимоги в'язня, виводили його до схожого на колодязь подвір'я й давали змогу помитися в бочці з річковою водою, котру для цього привозили сюди з Вісли. Навіть опинившись у такому скрутному становищі, навіть відчувши скору смерть, Богун намагався утримувати себе в чистоті, чим немало дивував вартових, котрі бачили
