Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока

– Так, Ганно, ти знаєш, що нам потрібно.

І вони сиділи у великій камінній залі, вдивляючись у світло свічок і яскраві спалахи блискавок за вікном. Надворі бурхотіла громовиця. Перша в цьому році весняна гроза, поливаючи землю щедрими струменями дощу, била залізними ковадлами в небесній кузні, жбурляла до пагорбів і долин Поділля криві списи блискавок. Але в кімнаті було тихо і затишно, а на столі стояли страви, які Ганна особисто приготувала до вечері, не дозволивши сьогодні зробити це челяді. Шістнадцятирічний Тарас похмуро сидів за столом, час від часу кидаючи на батька сором'язливі погляди, а дівчатка бавилися поряд, розклавши по застеленій сукном лаві вздовж стіни свої дівчачі забавки – дерев'яні ляльки, глиняні фігурки тварин, строкато пофарбовані писанки й шматочки тканини.

– Я буду в лялечки мама, – діловито розповідала Оксанка Горпині своє бачення правил майбутньої гри, користуючись тим, що була на цілі три роки старшою від чотирирічної Горпини. – А ти будеш у неї сестричка.

– Добле! – не вагаючись погодилась менша. – А півник буде мій!

Оксанка крадькома зітхнула, але погодилась. Що ж, компроміс потрібно шукати навіть у дитячій ігрі. І хоча їй ніяк не вдавалося відірвати погляд від яскраво-червоного півника, про котрого вона згадала, лише коли той опинився в руках у сестрички, дівчинка все ж вирішила пожертвувати іграшкою заради високого звання ляльчиної мами.

– Батьку, – не втримався нарешті Тарас. – Чому не візьмеш мене з собою? – голос його, був сповнений образи.

– Тарасе, – зітхнула Ганна. – Що ти, сину мій? Навіщо тобі на війну?

– Хіба я не козак?! – палко мовить хлопчина.

Іван, подумки посміхаючись, поклав руку на плече сину.

– Зачекай, голубе. Прийде й твій час. Зарано ще тобі до війська.

– Чому ж рано? – не вгавав Тарас. – Чи мало в сотнях хлопців, які молодші за мене? А на Січі?!

До цієї розмови вони поверталися протягом кількох останніх тижнів мало не щодня. Іноді Іван гримав на сина і казав так, як казав колись до нього самого його батько, лякаючи батогами в разі, якщо той погано навчатиметься, а іноді терпляче пояснював, що Тарас повинен залишитися з мамою і сестричками, доки він не прибуде з війни. Після того сам брався їхати з ним на Січ, провідати свого товариша Сірка, доправити сина до військової науки і самому згадати веселі юнацькі роки.

– А нині мусиш бути з мамою і сестрами, Тарасе, хто ж їх захистить, як не ти?

– Добре, батьку, – погоджувався Тарас, щоб скоро почати штурм на батька з іншого боку. Йому надто пекло перебування вдома, надто вабив степ і військове життя, щоб отак просто взяти й забути про свої прохання.

– Тарасе, Тарасе, – зітхала Ганна, – і тебе війна тягне. І ти хочеш життя на вічну боротьбу перетворити…

І таку зачаєну тугу побачив Богун в очах дружини, що мимоволі підкотився до горла клубок.

– Не ми обираємо війну, Ганно. Вона нас обирає. Така, видно, доля в України. Кров і біда. Чим ми кращі за інших? Чим кращі за Омелька і його дитину, котра не встигла навіть побачити світ Божий? Чим кращі за Нечая, чим кращі за сотні тисяч інших?

Ганна мовчки піднялася з крісла і вийшла. Іван зітхнув.

– Прости мені, батьку, – глухим голосом вимовив Тарас.

Богун піднявся й собі.

– Тобі немає за що просити вибачення, сину.

Ганна стояла в затінку, під навісом над високими сходами, і дивилася в далечінь, туди, де розбурхане небо кидало на знівечену непогодою землю нові й нові блискавиці. Вона була схожа на струнку й мовчазну скульптуру, котра вимальовувалась на тлі неба. Івану стало до болю шкода її, таку сильну у своєму жіночому героїзмі і одночасно таку слабку, змушену все життя очікувати, все життя боятися за нього і дітей, кожен день кидати на олтар частину самої себе, свого горя і надії, краяти серце, кожної миті очікуючи страшної звістки.

Богун підійшов і став поряд. Уперше в житті він не зміг обійняти її, вперше в житті відчув нерішучість.

– Ганно, – почав він чужим голосом.

Вона кинулася йому на шию і Богун відчув на обличчі гарячі сльози, груди струсонули ридання дружини.

– Не йди, Іване! – гаряче зашепотіла вона, – не йди, заклинаю тебе! Серцем чую, біда поряд з тобою! Ох, не хотіла казати цього… до крові кусала вуста, примушувала себе мовчати! Та несила, Богуне! Не можу, серденько рветься навпіл! Лишися з нами тепер! Багато разів проводжала тебе, сотню разів по сотні молила Діву Марію вберегти тебе від напасті, але так тривожно, як нині, не було мені на душі. Немов стая вовків страшним виттям лякає мене, коли сплю, а прокинусь – не можу заспокоїтись, усе страшні картини зі сну рвуть мені душу! Запишись, Богуне!

Іван мовчки притис Ганну до грудей і зміг лише натомість ласкаво погладити її голівку. Що він міг відповісти? Чим міг заспокоїти людину, котра так щиро кохала його, так гідно переносила їхнє подружнє життя, котре він сам перетворив на суцільну смугу розлук і коротких побачень, витримувала тривогу довгих одиноких ночей, коли холодна постіль була для неї страшнішою кляштору. Того кляштору, на який обіцяла приректи себе колись давно, повставши проти волі Конєцпольського і Ястржемського. Чи раніше не відчував того відчайдушний полковник, що життя без нього стало нестерпною мукою для дружини? Відчував і знав напевне. Та що він міг подіяти з цим… Ми не обираємо боротьбу за Батьківщину, вона обирає нас. А обравши, примушує віддати не лише власне життя, вона потребує життя найдорожчих людей. Жорстока борня ся.

Але Ганна вже примусила себе заспокоїтись. Зібрала свої емоції й наказала їм згаснути так, як то може зробити лише жінка.

– Не відповідай мені, Іване. Давай просто мовчки постоїмо. Усе добре, любий мій. То лише буревій. То лише громовиця налякала мене. Обійми мене, милий, і давай помовчимо.

– Так, серденько, так, горличко моя люба. Ми помовчимо. Нам достатньо стояти так, ми зможемо пережити наш страх, коли будемо поряд.

– Так, якщо будемо поряд.

Довго, повільно тягнеться час. Уже баба-покоївка визирнула на ґанок і, помітивши панів, які завмерли в обіймах один одного, мовчки похитала головою, мимоволі схлипнула й пішла вкладати панночок. Уже й Тарас, закашлявшись від гіркого тютюну, покинув незвичну поки що люльку й тихцем подався до своїх покоїв. Затихла, вирушивши на захід, гроза. А вони все стояли, стискаючи одне одного в обіймах. І як багато говорила їм ця їхня мовчанка!