Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока

За спиною в Івана здійнялася шалена стрілянина, змушуючи звитися дибки кількох коней у почті Славинського. Він кинув погляд на кам'яне обличчя Квасецького і, відчуваючи, як холоне у грудях, повернувся. Передчуття не обманули Івана. Там, де залишилися стояти оточені польським військом його козаки, все потопало у хмарах порохового диму – мушкетери злагодженими залпами розстрілювали козаків.

– Собаки! – Іван рвонув коня, шукаючи при боці неіснуючу шаблю. – Собаки! Спиніть їх, Квасецький, адже ви дали слово шляхтича!

Ротмістр у відповідь лише посміхнувся. Не тямлячи себе від люті, Іван скочив на сідло ногами, відштовхнувся від нього, скільки вистачило сил, і за мить уже котився по землі, відчуваючи, як під пальцями тріщить горлянка Квасецького. Він ще встиг встати на ноги і зігнутись, приймаючи стійку, готовий голими руками битися з усім оточенням каштеляна, але отримав з-за спини важкий удар по голові й провалився у дзвінку безодню. Останнім, що побачив Богун, була постать Нечипоренка. Той звів високо над головою шаблю, заносячи її для удару, та за мить упав, переломлений навпіл одразу кількома важкими кулями з жовнірських мушкетів…

Розділ IV

І

На охайному килимі трав у дельті Вісли стоїть могутня твердиня Мальброк. Оточена глибокими ровами, в які пустила Ногат – одну з проток, котрі стрімко несли води великої польської ріки до недалекого Балтійського моря, цитадель високо здійняла свої гостроверхі вежі. Мало рівних фортеці у Марієнбурзі. Мало рівних за неприступністю, потужністю мурів, військовою довершеністю й останніми інженерними рішеннями у фортифікації. Мало рівних і за красою. Мури викладені з червоної цегли, стрункі обриси веж, фортів і редутів, рівні, тендітні лінії зубців на тлі блакитного неба. Так, не кожна фортеця могла посперечатися тим, що, маючи потужність найміцніших з твердинь, радувала око охайністю, витонченістю і грандіозністю одночасно. І не лише тут, у східній Пруссії, але й у добрій половині усієї Європи. Найбільшою з цегляних фортець був Мальброк в усі часи, займаючи тридцять моргів землі, надзвичайно дорогої землі в дельті Вісли, там, де кожний її не залитий водою клапоть був справжнім багатством. Це зрозуміли ще лицарі стародавнього Тевтонського ордену, тож побудували тут свою фортецю, стверджуючи своє право на цю землю. Йшли сторіччя, мінявся світ, мінялося розташування королівств, герцогств, князівств і графств, мінявся розподіл сил на мапі Європи. Сходили до свого зеніту і канули у безвість цілі династії і навіть народи. А могутній Мальброк гордо ніс до небес свої червоні, немов сонце на обрії, мури і криті червоною черепицею дахи. Він і не збирався старітися чи зникати, подібно до тевтонських лицарів, які заснували його. Став лишень частиною Поморського воєводства Польщі і зайняв місце в обороні рубежів Речі Посполитої.

Але було в Мальброка ще одне призначення, окрім захисту північних кордонів Польщі, й саме його повинен був оцінити заарештований польською короною за численні інтриги проти влади і військ у Литві полковник Іван Богун. А саме – відчути на собі атмосферу тюрми, що на неї перетворилася фортеця тевтонських лицарів. Атмосферу темних і вогких коридорів, крихітних камер і казематів, лунких кроків пильної сторожі й жалюгідних променів світла, котрі насмілювались пробиватися у фортечні підземелля крізь мізерні щілини, що їх і вікнами не назвеш.

І заспокоїлися на час пристрасті у Варшаві. Нарешті був спійманий один з останніх бунтівників, що їх щедро наплодив покійний Хмельницький. Один з останніх, а на той час і найнебезпечніший для корони та сейму. Бо хто ще після смерті Кривоноса і Ганжі, Нечая і Морозенка, Тимоша Хмельницького і, нарешті, самого гетьмана, хто ще міг підняти за собою хмари поспільства і повторити зроблене чотирнадцять років тому Богданом Хмельницьким? Не було таких людей в Україні, і це добре розуміли поляки. Хто грошима, хто шляхетними привілеями, а хто й просто погрозами, всі більш-менш значущі козацькі старшини Правобережжя були знешкоджені, а Україну поділено між Польщею і московським царем по Дніпру. Бо хто завадить? Може, гетьман Хмельниченко? Той, котрий два роки тому отримав поразку від Польщі під Чудновим і змушений був підписати Чуднівський договір, повертаючи Україну під владу Речі Посполитої? Чи ті ласі до булави лівобережні Сомки, Золотаренки чи Брюховецькі, обласкані східним царем? Ні, їм достатньо й того, що мають поза Дніпром. І лише Богун бунтував народ, не в змозі змиритися з таким станом справ. Та ось знешкоджено і його.

– Каземати Мальброку вогкі й холодні, – хрипів, висунувшись з ридвана й притискаючи до рота батистову хусточку, схожий на мерця Славинський, коли повз нього проїздив віз із закованим по руках і ногах Богуном. – Хвороби не минають того, хто змушений знаходитись там кілька місяців, не в змозі побачити сонця. А ти, схизмате, просидиш там значно довше, аніж кілька місяців. На жаль, я, напевне, не зможу стати свідком твоєї паскудної смерті, я надто старий і хворий, щоб дочекатися, доки ти сконаєш. Але на смертному одрі мене зігріватиме думка, що ти заживо гниєш у підземеллях цієї фортеці й дуже скоро приєднаєшся до мене у пеклі!

І потяглися довгі дні й ночі, котрі мало різнилися одне від одного, хіба скупими візерунками, що їх малював несміливий сонячний промінчик рідкої сонячної днини на вкритих пліснявою стінах камери. Двічі на день з грюкотом відчинялось невеличке віконце в іржавих дверях камери, і у ньому з'являлася глиняна миска з пісною баландою і кухоль з водою, після чого знову тиша і знестерпне відчуття приреченості й самотності. День за днем. Іван напружував усі сили, збирав у кулак сталеву волю, примушуючи звиклу до широкого степу душу не розбитися на тисячу дрібних скалок, не дати затьмаритись розуму, ізольованому від звичного світу міцними мурами Мальброку. А коли ставало зовсім важко, Іван затуляв очі й бачив привидів. Так, звичайних привидів. Але це були не видіння хворої уяви, не химерні, породжені безумством істоти, це були люди в минулому житті, близькі Богуну, ті, ким він дорожив і кого втратив у одвічній війні, ім'я котрій життя. Вони приходили і сідали поруч, вони розмовляли з ним, доки він не розплющував очей і не бачив перед собою шорсткого каменю й напівтемного простору. Вони, народжені лише його волею, допомагали йому триматися і, будучи часткою нереального, утримували від розриву з реальністю. Це були батько і Омелько, Нечай і Савка Обдертий, сміхотливі й ласі до чарки Макогін і Зоря, відданий до останнього подиху своєму полковнику Нечипоренко й повні трагізму у своєму нездоланному шляху до волі й