Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Максим шмигнув мимо — мерщій до хвіртки, і вже аж за хвірткою відказав на сватове запитання — зухвало і занозисто:

— Таки йду!

Та за хвірткою він наскочив зразу на двох: там стояли Данило з Харитоном. Максим Радивонович обійшов їх стороною.

— Таки підете, дядьку Максиме? — гукнув Харитон непоштиво, неначе заміряючись завестись.

— Невже таки підете… Максиме Радивоновичу? — запитав і Данило, зробивши паузу перед звертанням, бо ж досі вже звик казати старому тестеві «тато», як і до рідного батька.

Максим, певна річ, нічого не відповів молокососам на таке зухвальство, та й не встиг би однаково, бо зразу на розі стояли гуртком свої ж таки арсенальні з цілої Рибальської, пронизуючи його непохвальними поглядами.

— Йдете, значиться, товаришу Колиберда? — запитав в'їдливо Адам Двораківський, що сидів від обійстя Колиберда з правої руки.

— Вирішили, отже, і собі між добродії? — докинув єхидно Євстигній Шилов, що сидів за обійстям Брилів з лівої руки.

— А різало–пороло! — заґвалтував Гнат Малошийченко, що мешкав через вулицю, навпроти Брилів та Колибердів. — Виходить, за неньку–Україну вибрались галасувати, панє–добродзєю?

Всі вони звертались до Максима на «ви», і це був зовсім поганий знак, бо ж зналися змалку, мало не півста літ.

Максим зійшов з тротуару і обминув гурток вулицею. В своєму вирішенні він був непохитний, але остерігався ексцесу.

Навздогін з гурту йому ще линуло:

— Ох, і дурний же ти став, Максиме, на старості літ!

А від хвіртки загримів ще й зовсім осатанілий Іван Бриль:

— Гляди ж, хоч і не повертайся: забуду, що кум і сват! Убрався в жупан, так і дума, що пан! Субчик!..

Максим наддав ходу — слухати таке було прикро.

А старий Іван все гув та гукав:

— Усе, що заніс Королевичу з нашим Дем'яном, власними грошима тобі сплачу! Недостоєн єси, сучий сину, страдникам руку помочі подавати!

Солдат Федір Королевич, важко поранений в час наступу Керенського — Корнілова в Галичині, лежав з двома простріленими ногами не в госпіталі, а в військовій тюрмі — Косому капонірі, — ув'язнений за зраду батьківщини, і чекав смертної кари від військово–польового суду разом із сімдесятьма гвардійцями–комітетчиками. Бриль і Колиберда вихитрювалися два рази на тиждень носити йому та Дем'янові передачу: один раз — газети, другий раз — сороківку самогонки від пані Капітоліни, набір.

Максим припустив ще дужче до Собачої тропи. Він вирішив не обертатись — однаково всі вони ні чорта в політиці не розуміють!

Та ззаду щось залопотіло по стежці — Максим аж зіщулився: ну ж раптом бахне котрийсь по потилиці! — і щось повисло в нього на руці. То надбігла Тося і вхопила його за руку:

— Тату! — хлипала Тося. — Татоньку, не йдіть!

Максим висмикнув руку і пішов ще швидше:

— Мале ще батьком правувати! Йди!

Але Тося бігла і бігла — інколи приставала на мить, клала руки на живіт: вагітна ж, чи не пошкодить «йому» така біганина? Але бігла знову, намагаючись забігти наперед:

— Як же це ви, тату, отак? Окремо від своїх, татоньку?

Та Максим вирвався–таки наперед і майже побіг, обмахуючись хусточкою, якою наділила Марта. Тільки аж у долині, ступивши на Собачу тропу, Максим притишив ходу. Він обтер з чола піт, обтріпав хусточкою ж закурені чоботи, обсмикнув піджак і рушив повільніше, повагом: не годилося–бо бігти, мов якомусь хлопчаку, все ж таки, що не кажіть, а — делегат!

А з гори ще довго було чути голос старого Бриля:

— А ще Карла Маркса я йому читав! Зрадник міжнародної солідарності пролетаріату! Піжон!

Максим Колиберда, і справді, був делегат і йшов, як делегатові й належить, на з'їзд.

З'їзд — через українську фракцію Київської Ради робітничих депутатів — скликала Центральна Рада: мовляв, «всеукраїнський робітничий з'їзд». Скликалося з'їзд поспіхом, але з старанною завчасною підготовкою: від місцевих Рад, від профспілкових організацій на залізницях та в цукровій промисловості. На «Арсенал» теж прибув лідер українських соціал–демократів, добродій Порш, зібрав членів «Рідного куреня» — і обрали найстарішого печерського просвітянина Максима Радивоновича Колиберду.

Максим Радивонович запишався і перейнявся відчуттям високої місії. По–перше, він і справді був найстаріший член «Просвіти» серед робітників, або, як він тепер казав: найстаріший діяч української національної справи поміж наших на Печерську. По–друге, бути кудись «обраним» Максим удостоївся вперше за життя. І це таки була честь.

Сватові Іванові своє вирішення прийняти на свої плечі високу місію Максим пояснив так. Раз люди просять і виказують тобі довіру, то хіба ж повернеться язик сказати — ні? Та й, правду мовити, годі вже сидіти в запічку, треба брати життя своєю власною рукою — так і в самому «Інтернаціоналі» співається, а це ж таки гімн єдиної соціал–демократії! Тим паче, що нарізно і проти меншовиків, і проти більшовика у Максима були заперечення, як, проте, і в його побратима Івана. Проти меншовиків він був тому, що вони підтримували війну та виступали супроти восьми годин робочого дня й робітничого контролю на підприємствах — найперших пролетарських свобод, виборюваних соціал–демократією, та й з землею для селянського класу вони зволікали. А проти більшовиків Максим був тому, що хоча