Присмак волі - Володимир Кільченський

Андрій, зрозумівши, що це стосується і його, піднявся з краю полу і став влаштовуватися спати побіля Яреми.

Уранці всіх розбудив запах смачної тетері. Біля кухаря сидів Макар Пилипенко і особисто наділяв кожному в миску вариво, примовляючи:

— Наїдайтеся, хлопці!.. Дай Бог, щоб і вечеряти довелося разом!

Зранку всім було не до жартів, їли, поглядаючи спідлоба на Макара. У кожному жив якийсь острах перед сьогоднішнім днем.

Після сніданку Пилипенко оголосив своїм, що сотні випало таємно чатувати посеред люду на Подолі, де Богдан оглядатиме духовну семінарію, і ходити вільно посеред семінаристів та простого люду.

Незабаром стали під’їжджати сани і по п’ять-шість козаків усаджувалися в них. Їздові хутко везли хлопців у бік, як вони говорили, Володимирової гори. Настала черга і Макарової десятки. Швидко розмістилися на двох санях, залишивши при наметі доглядачем козака Гліба Матвієнка.

На санях з десятником опинилися Підлужний з Яремою, Білий та Капелюжний. Макар у довгій чумарці зі вставками малинового кольору, в гарному, витканому у два кольори широкому поясі, мав вигляд заможного землевласника. Після трудів над його бородою перукаря з Чепігової десятки широке обличчя здавалося аж надто суворим, а з-під сивої смушевої шапки на хлопців поглядало двійко великих сірих очей, що доповнювали статечність чоловіка.

Андрій з цікавістю розглядав місто, яке в його уявленні мало бути надзвичайно красивим. У око спадала велика кількість храмів. Ледве встигав намилуватися величчю одного храму, як перед очима виринав інший, начебто ще кращий за щойно бачений. Різнокольорові маківки, осяяні вранішнім сонцем, майже казково виділялися на тлі засніжених схилів та й усього довкілля. Особливо всіх вразила сніжно-біла, із золотавими обмальованими кутами Софіївська дзвіниця, над якою аж сяяла яскраво-синя маківка.

Макар першим осінив себе перстами і поклонив голову, коли вони порівнялися з Софією, а за ним — усі, хто був у санях. Попереду виднівся ще один величний храм, і коли порівнялися з ним, всі одностайно перехрестилися. Груди Андрія аж розпирало від баченого, на якийсь час навіть вилетіло з голови, заради чого він тут опинився. Його християнська душа раділа і співала хвалу Господу. Сани мчали посеред цих святинь, і от уже нарешті шлях пішов під уклін і повів їх поміж двома горбами. На одному височів замок, а другий був укритий деревами.

Візник, обернувшись до них, поважно мовив:

— Погляньте вниз... Це наш Поділ, чимало люду тут проживає... А по теплу з усього світу купці на Почайні стоять!

Сани стали рухатися занадто швидко, і коні як могли стримували їхнє настійливе спускання донизу. Усі бачили, як напружився їздовий, намагаючись утримати коней віжками, і коли попереду показався скрут шляху, Макар Пилипенко гукнув хлопцям:

— Швидко стрибайте! Коні не втримають! Понасідали тут!..

Від його різкого крику хлопців як вітром здуло із саней.

Андрій, почувши волання десятника, швидко шугнув на узбіччя і впав у замет, як у пуховик. Поряд зі снігу вибиралися хлопці та стали поглядати, що ж воно буде далі з саньми, в яких залишились їздовий та Макар. До них долинали заспокійливі крики їздового, і ті, що сплигнули, бачили, як їздовий та Макар тягнуть на себе віжки. Урешті-решт сани зупинилися на скруті шляху. Хлопці, вибравшись на втоптаний, але слизький шлях, побігли до саней. Макар Пилипенко, почувши голоси своїх козаків, посміхнувся і запитав:

— Що, хлопці, добру в снігу купіль прийняли? — а тоді вже додав: — Спускайтесь донизу. Ми там почекаємо!

Облегшені сани посунулися вниз без клопоту, і четвірка молодиків у гарному вбранні, бавлячись на слизькому шляху, поспішила на Поділ.

Незабаром побачили внизу й сани, біля яких стояли Макар з усміхненим їздовим, який, вийшовши назустріч, став дякувати:

— Їй-право, хлопці, ви таки козаки... А так міг би й коней втратити. Важкі були сани.

Хлопці задоволено посміхалися і, заплигнувши на сани, продовжили шлях без усякого смутку. Нарешті їздовий зупинив коней. Макар домовився з ним зустрітись увечері на верхівці пагорба, ближче до Лаври, куди вони йтимуть із натовпом услід гетьману.

Опинившись на Подолі, пішли разом із людьми, які гуртами сунули в якесь відоме їм місце. Андрій неспішно йшов з усіма, роздивляючись краєвиди Подолу. По праву руку було видно закуту кригою річку Почайну, а ліворуч і прямісінько перед ними виднілося декілька величавих пагорбів, що майже нависали над містом.

Андрій, навчаючись у Свято-Миколаївському монастирі, знайомився з минувшиною Києва і зараз не міг утриматись, щоб не поділитися з друзями своєю обізнаністю. Він схвильовано попрохав Макара Пилигіенка:

— Пане десятнику, дозвольте розповісти хлопцям про Київ...

Макар був не проти, але на своїх козаків пригримнув:

— Слухайте, а самі розглядайтесь навколо.

Андрій розповів, що на цьому місці в річці Почайні князь Володимир хрестив людей. От і з’явилися перші християни на Русі. Пагорби, які немовби оточили Поділ півколом, звуться Щекавицею, Хоревицею, а гора, попід якою вони йдуть, зветься Замковою... Так, розмовляючи, вони наблизились до Київської братської школи, побіля якої було вже безліч людей. Усі чекали появи Хмельницького.

Четвірка козаків трималась разом. Походжаючи поміж людей, непомітно приглядалися до них. Незабаром почулися вітальні вигуки, і всі стали протискатися туди, де вже вітали Хмеля. Юрба людей ледве не відтіснила козаків від головного видовища: десь там проїжджав із почтом сам гетьман.