Присмак волі - Володимир Кільченський

— Коней ставте у стайню та під накриття, а от фуражу не маю, годуйте своїм.

Макар підійшов до нього і, погоджуючись, махнув головою, проте спитав, де добути води для коней. Чоловік швидко попрямував у стайню, виніс два цеберка і поставив біля порога. Вказавши на стежку, яка вела до річки, пішов до хатини. Коли всі впорались побіля коней, стали заходити у приміщення.

Андрій з Яремою також зайшли до хати і, привітавшись із господарем, стали міркувати, де б можна примоститися на ніч. Було тепло, від печі пашіло жаром, і задубілі хлопці, діставши з торбин харчі, поїли та почали вмощуватися на долівці, де вже лежали покотом ті, хто зайшов раніше.

Уранці, швидко перехопивши щось із харчу, вийшли з хати і вже були готові йти далі. Петро Гусак походжав поміж козаками, заодно перевіряючи кінську упряж, говорив, що завтра вони до Києва таки доберуться і ночуватимуть уже при полку Хмельницького.

Задовго до вечора від голови сотні почулося різноголосся хвалебних голосів, і козаки додали в ході. Андрій із Яремою досягли перекату шляху, і перед їхніми очима відкрився на обрії чарівливий краєвид Київ-града. Хлопці також не втрималися, щоб не виказати своє захоплення красою цього благословенного міста. Майже одночасно стали вигукувати хвалебні слова, а деякі козаки кидали вгору шапки та стріляли з пістолів.

Підлужний, милуючись творінням людських рук, стишив ходу Орлика і, розглядаючись, усе більше дивувався поєднанню людського розуму в бажаннях догодити своєму Творцю.

На тлі неосяжних лісів, що буйніли зелено-чорним кольором, виділяючи молочно-білі, укриті снігом парцели, було видно маківки численних церков. Під світлом зимового сонця вони неначе висіли над землею і сяяли кожна своїми неповторними барвами. Золоті маківки відбивали золотаве сонячне світло, яке осліплювало очі вершникам та вабило золотавою красою. Голоси зраділих козаків ущухли, і тільки було чути далекий звук сотень дзвонів, які сповіщали люд про початок обідні.

Андрій іще вдома чув від людей про неймовірну красу Києва, а зараз, осягнувши всю велич цього міста, яке він, здавалося, оглядав не очима, а всією душею, відразу відчув у собі відданість і любов до Києва — воістину батька міст руських.

Шлях вів спуском у долину невідомої їм річки, і незвичайне видовище, яке сяяло під зимовим сонцем, заховалося за пагорбком. Ніби отямившись від якоїсь дивини, десятники стали покрикувати на козаків, які розтягнулися походом майже на півверсти. Хлопці підстьобнули коней і швидко наздогнали своїх. Макар Пилипенко оглянувся на Підлужного та Ярему і дружелюбно вигукнув:

— Тримайтеся ближче, а то заблукаєте! Це вам не в полі!

Андрій, уражений щойно побаченою красою, весело відгукнувся:

— Та, пане Макаре, тут не гріх і заблукати!.. Он погляньте: церква біля церкви!.. Є де помолитися за душу свою!

Уже тісними рядами, без вигуків і патетики, сотня невеликим чорним ланцюгом втягувалася в місто. Позаду, на якійсь відстані від вершників, на пригорку було видно їхній обоз, який так недоречно котився ще колесами, коли поміж них стрімко проносились однокінки із саньми. У міру того як наближалися до якоїсь гори, усе більше бачили вони на вулицях людей, а вершники так і гасали повз них, не звертаючи на сотню жодної уваги.

Попереду побачили роздоріжжя, і Петро Гусак гукнув усім:

— Спішитися! Від коней не відходити!

Від голови сотні відділилися четверо вершників і поскакали по одній з вулиць, мабуть, дізнаватися про місцезнаходження полку Хмельницького. Андрій із Яремою з цікавістю оглядали місто, в якому були вперше, і дивувалися, бачачи охайність та впорядкованість вулиць. Часу на це було обмаль, бо з’явилися посланці, і сотня знову рушила вперед.

Нарешті зупинилися поблизу двох невеликих стаєнь, що стояли побіля підніжжя Старокиївської гори, і стали влаштовувати коней на ночівлю. Швидко з’явились обозні і стали бігати один поперед одного, вишукуючи для коней зі своєї десятки краще місце.

Андрію з Яремою вдалося поставити Зірочку та Орлика у стайню, а тоді заходилися відчищати гомілки коней від льоду, що понамерзав кавалками до самих колін. Обозний Панас уже встиг принести зголоднілим коням фуражу, а хлопці пішли до струмка набрати води, щоб утамувати жагу своїх чотириногих друзів після нелегкої дороги. Орлик, торкнувшись губами води, з пожадливістю став її пити, проціджуючи скрізь зуби, а Андрій турботливо гладив його по шиї, подумки дякуючи за те, що доправив свого господаря в таке славетне місто.

Настала черга облаштовуватись і козакам. Час минав, а десятники чомусь помовчували. Усі мали надію заночувати в якихось хоч і не хоромах, але пристойних теплих оселях з гарною вечерею. Та потроху такі мрії стали розвіюватися. Петро закликав усіх зібратися і заявив:

— Хлопці, козаки! У місті багато війська, і ночувати нам доведеться, мов у полі...

Усі невдоволено загули, але десятники вже хазяйновито викрикували, що необхідно знімати з возів намети і ставити рядами понад стінами стаєнь. Розпач розсіявся у покриках старших, і вже звідусіль чулися жарти і підсміювання над тими, хто на шляху до Києва ділився думками про розкішне життя, яке їх чекає у місті.

Десятка Пилипенка довгенько вибивала у промерзлій землі заглиблення під намет та приямок під вогнище. Андрій із четвіркою хлопців гайнули у пошуках придатного каміння для відведення диму від вогнища, яке буде підтримуватися у наметі цілісіньку ніч.

Капелюжний з Білим заходилися викладати коминок під вогнище, а решта розбрелися у пошуках гілляччя або якихось дров. Михайло Білий добре розумівся на облаштуванні пічок, тож і обладнав перекриття виходу диму. Розпалили