Місячний камінь - Вилки Коллінз

північ, один із найтихіших, найбезлюдніших у Лондоні. Отже, тут знову можна цілком слушно зробити висновок, що, додержуючи звичайнісіньких застережних заходів і не втрачаючи самовладання, будь-яка людина (або люди) могла піднятися по драбині і знову спуститись непоміченою. Дослід, пророблений на даху таверни, підтвердив, що людина могла прорізати дірку в люку, лежачи на ньому; в такому положенні вона була невидима для перехожих — її закривав парапет будинку, що навпроти.

Перейдемо, нарешті, до особи чи осіб, які вчинили злочин.

Відомо: 1) що індуси були зацікавлені в тому, щоб оволодіти алмазом; 2) в усякому разі, ймовірно, що чоловік, схожий на індуса, якого Октавіус Гай бачив у вікні кеба і який розмовляв з ремісником, був одним із трьох індуських змовників; 3) цілком певно, що чоловік, одягнений ремісником, стежив за містером Годфрі Еблуайтом весь вечір 26-го, і його застали в спальні (перше ніж містера Еблуайта провели туди) при обставинах, які змушують підозрювати, що він оглядав кімнату; 4) в спальні знайшли відірваний шматок золотистої тканини; експерти твердять, що це індійський матеріал і що подібної золотистої тканини в Англії не знають; 5) вранці 27-го на вулиці Нижньої Темзи помітили трьох чоловік, за зовнішніми прикметами схожих на індусів, — вони йшли в напрямі Тауерської пристані; пізніше їх бачили, коли вони від'їжджали з Лондона пароплавом, який ішов у Роттердам.

Оце вам фактичний, якщо не юридичний, доказ, що вбивство було вчинене індусами.

Чи був чоловік, що видавав себе за ремісника, співучасником цього злочину, неможливо сказати. Щоб він міг вчинити вбивство сам, без сторонньої допомоги, здається зовсім неймовірним. Він сам навряд чи зміг би задушити містера Еблуайта — вищого й дужчого від нього — без боротьби й шуму. Тим часом служниця, яка спала в сусідній кімнаті, нічого не чула. Хазяїн таверни, який відпочивав у кімнаті поверхом нижче, теж нічого не чув. Отже, всі докази говорять про те, що в цьому злочині брав участь не один чоловік, — обставини, повторюю, фактично підтверджують висновок, що тут діяли індуси.

Мені лишається тільки додати, що на слідстві було встановлено умисне вбивство, вчинене невідомою особою або особами. Родина містера Еблуайта запропонувала винагороду, і поліція доклала всіх зусиль до того, щоб знайти винних. Але чоловік, одягнений ремісником, безслідно зник. Сліди індусів знайшли. Відносно того, чи вдасться кінець кінцем схопити цих останніх, скажу декілька слів наприкінці цього донесення.

А поки що, написавши все необхідне про смерть містера Годфрі Еблуайта, я можу перейти до розповіді про його вчинки до зустрічі з вами, під час зустрічі й після того, як ви бачилися з ним у домі покійної леді Веріндер.

III

Говорячи про містера Годфрі Еблуайта, повинен заявити спочатку, що його життя мало дві сторони.

З одного боку, — показного, — це був джентльмен, що мав заслужену репутацію оратора на благодійних мітингах і адміністративні здібності, які застосовував на ниві різних благодійних товариств, здебільшого жіночих. З другого боку, — прихованого від товариства, — цей самий джентльмен мав зовсім інший вигляд: це був жуїр із віллою в передмісті, найнятою не на його ім'я; в цій віллі він жив з дамою, не зареєстрованою з ним шлюбом.

Під час розслідування на цій віллі я побачив прекрасні картини і статуї, чудову мебель, вибрану зі смаком, оранжерею з рідкісними квітами, які нелегко знайти в усьому Лондоні. В результаті слідства у дами виявлені брильянти, що не поступаються своєю рідкістю перед квітами; екіпажі і коні, що цілком слушно викликали сенсацію серед людей, здатних судити і про якість екіпажів, і про породу коней.

Поки що в усьому цьому нема нічого незвичайного. Загородня вілла і дама — предмети настільки звичні в лондонському житті, що мені слід було б просити пробачення в тому, що я згадую про них. Але не зовсім звичайна, — наскільки мені відомо, — та обставина, що всі ці прекрасні речі не тільки замовлялись, але й оплачувалися. Слідство довело, на мій невимовний подив, що за картини, статуї, квіти, брильянти, екіпажі й коні не лічилось ніякого боргу. А віллу було куплено й відписано на ім'я дами.

Мені довелося б довго шукати розгадку цієї таємниці й шукати марно, якби смерть містера Годфрі Еблуайта не змусила провести слідство про всі ці речі.

Слідство виявило такі факти.

Містерові Годфрі Еблуайту було доручено суму в двадцять тисяч фунтів, як одному з двох опікунів якогось молодого панича, який був ще неповнолітнім у тисяча вісімсот сорок восьмому році. Опікунство кінчилось, і молодий джентльмен повинен був одержати ці двадцять тисяч фунтів у день свого повноліття, в лютому тисяча вісімсот п'ятдесятого року. А до цього дня обидва опікуни мали виплачувати йому по шістсот фунтів двічі на рік — на різдво і на Івана. Цей доход регулярно виплачувався головним опікуном, містером Годфрі Еблуайтом. Двадцять тисяч фунтів (з яких нібито одержували цей доход), вкладені в цінні папери, були всі розтрачені до останнього фартинга в різний час, ще до тисяча вісімсот сорок сьомого року. Повноваження, що давали право банкірам продавати цінні папери, і різні письмові розпорядження, що сповіщали, на яку саме суму продавати, були формально підписані обома опікунами. Але підпис другого опікуна, (відставного армійського офіцера, який жив у провінції) завжди підроблявся головним опікуном — тобто містером Годфрі Еблуайтом.

Ось чим пояснювалася благородна поведінка містера Годфрі щодо сплати боргів, зроблених для дами і для вілли, — і, як ви зараз побачите, для багато чого іншого.

Ми можемо тепер перейти до святкування дня народження міс Веріндер (у тисяча вісімсот сорок восьмому році) — до двадцять першого червня.

Напередодні містер Годфрі Еблуайт приїхав до батька й попросив у нього (як про це мені розповів сам містер Еблуайт-старший) в позику триста фунтів. Замітьте цю суму й пам'ятайте в той же час, що піврічну сплату молодому джентльменові робили двадцять четвертого числа цього місяця, а також про те, що весь капітал молодого джентльмена був витрачений його опікуном ще в кінці сорок сьомого року.