Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока

списаних дбайливим писарем аркушів, майже відчував, як його ім'я перетворюється з простого імені на частину чогось великого і вічного, частину історії України. Так, воно просто зобов'язане залишитися в пам'яті потомків, лунати в сторіччях. Адже це він, польський шляхтич Юрій Немирич, виступив творцем трактату, рівного якому не було в історії України! Хай запам'ятають це ті, котрі досі шиплять поза його спиною, що війну Немирич почав у таборі противників Хмельницького, після чого перейшов на бік Швеції і лише напередодні смерті Хмельницького присягнув на вірність козацькому гетьману. Так, він воював з Хмельницьким. І воював на совість, він міг кинути це в обличчя будь-кому з тих неотесаних старшин, вихідців з козацької сіроми, котрі, не приховуючи ворожнечі, вбачали в ньому ворога й тепер. Але не для нього, що навчався у кращих університетах Англії і Франції, бачив Голландію і Швецію, Іспанію і Рим, не для нього такі вузькі рамки світогляду, що їх мав свого часу князь Ієремія Вишневецький. Він, на жаль, так і не зміг побачити у Хмельницькому не просто бунтівного сотника, а яскравого лідера нової формації, гетьмана війська, котре змусило заговорити про себе у всіх європейських і навіть азійських столицях. А Немирич побачив у Хмельницькому такого лідера. Побачив і зрозумів – держава, яку він створив, відірвавши її від зів'ялого парламентаризму Речі Посполитої, має майбутнє і заслуговує на те, щоб докласти зусиль до її відродження. Не безвідплатно, звичайно, а з переспективою на реалізацію своїх захмарних амбіцій. Адже висока державна влада завжди належала людям з амбіціями і ніколи не ставала слабшою від наявності таких.

І ось поряд з ним лежить у скрині текст договору, рівного якому не було підписано навіть самим Хмельницьким. Зборівський, Переяславський, не говорячи вже про невдалий Білоцерківський договір популярного в народі Хмельницького, усі ці трактати лише підтверджували зверхність Польщі над Україною, надавали останній невелику автономію і регламентували козацький реєстр у межах, встановлених до початку війни (виключаючи хіба що Зборівську угоду). З видимою насолодою генеральний писар почав пригадувати текст документа, який знав напам'ять:

«Во ім'я Боже амінь. До вічної пам'яті тепер і тих, що будуть потім завжди.

Комісія поміж станами Корони Польської та Великого князівства Литовського з одного і вельможним гетьманом і Військом Запорізьким з другого боку через вельможних Станіслава Казимира Беневського, волинського, Казимира Людвіка Євлашевського, смоленського каштелянів із сейму від найяснішого Яна Казимира, з Божої ласки короля польського і шведського, великого князя литовського і руського, пруського, мазовецького, жмудського, інфлянського, смоленського, чернігівського, готського, вандальського дідичного короля та всіх станів коронних та Великого князівства Литовського призначених комісарів з вельможним Іваном Виговським, гетьманом та всім Військом Запорізьким в обозі під Гадячим дня 6 вересня року Божого 1658, Бог дав, щасливо і вічнотривало закінчена…»

Вперше за весь час війни з Річчю Посполитою було документально підтверджено створення у складі її Великого князівства Руського, що означало рівнозначний союз між Польщею, Україною та Литвою, з обранням короля усіма трьома народами, з сенаторами у сеймі від усіх трьох націй. Вперше гарантувалась Україні повна автономія зі збереженням гетьманської влади, власного судочинства, створенням власної державної скарбниці і монетного двору, призначенням міністрів і військової старшини. Скасовувалась церковна унія, проти якої сини козацької нації боролися і помирали ще від 1596 року, заборонялось будівництво в Україні нових костьолів і прилучення до католицизму нових віруючих, а православна віра зводилась в один ранг з вірою католицькою. Чітко підводилась межа й у відносинах з Московською державою – у разі війни між Москвою і Польщею, Україна могла зберігати нейтралитет, у разі ж нападу Москви на кордони Великого князівства Руського, король зобов'язувався захищати їх. Далі мовилося про видання книг мовою руською, відкриття шкіл і колегій. Реєстр гетьманського війська встановлювався у 60 000 тисяч козаків, а крім реєстру, гетьману надавався десятитисячний корпус найманців.

Немирич наказує лакеєві відчинити вікно і налити собі келих вина. Він дихає на повні груди і підставляє обличчя степовому вітру, не помічаючи пилу, що його збивають у повітря кінські копита. Він насолоджується власною значущістю, він гордий тим, що саме ім'я Немиричів збережеться для потомків, пов'язане з історичним трактатом. А Виговський змушений буде визнати, яку людину він має в себе генеральним писарем. Урешті, й Виговський не вічний, а там, хто зна… Гетьманська булава була б достойною дякою за працю людини, яка вболіває за Україну…

У той самий час, коли в хмарах пилу, запряжений вісімкою добрих коней ридван ніс сповненого честолюбних мрій генерального писаря до Чигирина, у вінницькому замку приймали дорогого гостя – до полковника вінницького прибув із Запоріжжя кошовий отаман Війська Запорізького Низового Іван Сірко. Він, як завжди, зберігаючи на обличчі холодний вираз, слухав господиню, яка сиділа поряд з чоловіком і вела з гостем розмову, зміст якої надзвичайно зацікавив би Немирича, а відповіді Сірка на запитання Ганни надзвичайно б охолодили райдужні настрої генерального писаря з нагоди підписання Гадяцької угоди.

– Чули ми тут, – говорила Ганна, і Богун, позираючи на дружину, мимоволі милувався її гордовитою осанкою, манерами королівни й обізнаністю придворного дипломата, – що в Гадячі творилось останніми днями майбутнє України. Що там найкращі розуми гетьманської канцелярії готують трактат, рівного якому не знав навіть покійний гетьман у кращі свої часи, а Україна після його підписання перейде на новий рівень, зайнявши гідне місце серед європейських держав. Як на Низу ставляться до цього, люб'язний пане Сірко? Чи підтримає Запоріжжя гетьмана? Чи забуде йому Полтаву?

– Питання, що їх ставить вельможна пані, насправді є надзвичайно важливими як для Гетьманщини, так і для Запоріжжя, – ввічливо схиляючи голову, відповідав Сірко. – Доля України вирішується нині не на полях битв, а за круглими столами переговорів. Що ж до нашої підтримки дій гетьмана Виговського, тут неможливо відповісти однозначно. Вам, безумовно, відомо, що Січ не є чимось однорідним, і навіть моя влада кошового отамана не надає мені можливості скеровувати в потрібний мені бік силу цієї буйної стихії. Запорожець, пані полковникова, то, в першу чергу, людина вільна і вільна в усьому, – від вибору старшини, до обрання війська, на боці якого запорожець воліє виступити в тій чи іншій битві. Єдиним і непорушним для нас є лише боротьба за віру святу, решта – сама непостійність. Тому важко сказати, чи підтримаємо ми гетьмана після підписання Гадяцького трактату. Час покаже. За смерть Пушкаря і братчиків важку образу мають мої козаки на Виговського, але й це не головне, головне у тексті самого трактату.

– Що ж саме турбує низове