Місячний камінь - Вилки Коллінз

Наступного ранку о дев'ятій годині готовий був прийняти свого відвідувача. О пів на десяту за дверима почулися кроки.

— Заходьте, Гусберрі! — вигукнув я.

— Дякую вам, сер, — відповів серйозний і меланхолійний голос.

Відчинилися двері. Я зірвався на рівні ноги й опинився віч-на-віч із сержантом Каффом!

— Я надумав заглянути сюди, містере Блек, на випадок, якщо ви в Лондоні, перш ніж написати вам у Йоркшір, — сказав сержант.

Він був, як завжди, худий і похмурий. Очі його не втратили свого давнього виразу, про який так влучно сказано в розповіді Беттереджа, — «вони наче сподівались від вас більшого, ніж було відомо вам самим». Але по зовнішньому вигляду він був просто невпізнанний — так сильно змінило його нове вбрання. На ньому був крислатий білий капелюх, легенька мисливська куртка, білі штани і тьмяно-коричневі гетри. Він тримав міцну дубову палицю. Весь вигляд сержанта Каффа говорив, що він наче все своє життя провів на селі. Але коли я привітав його з цією метаморфозою, він сприйняв це як жарт. Сержант почав скаржитися — причому цілком серйозно — на шум і сморід у Лондоні. Ну, знаєте, й розмови — як у звичайнісінького провінціала!

Я запропонував йому поснідати — він відмовився. Сержант Кафф снідав о пів на сьому, а лягав спати з курми!

— Я тільки вчора увечері повернувся з Ірландії, — сказав сержант, пояснюючи мету свого візиту із звичною спокійною манерою. — І, перш ніж лягти спати, прочитав ваш лист, який розповів мені про все, що було після того, як моє слідство з приводу алмаза припинилось минулого року. Мені залишається сказати тільки одне. Я зовсім не зрозумів справи. Не беруся судити, чи зміг би хто інший встановити істину. Але це не міняє суті справи. Признаюсь, я наплутав. І це була не перша плутанина в моїй службовій практиці! Тільки в книгах сищики ніколи не помиляються.

— Ви приїхали саме вчасно, щоб виправити свою репутацію, — сказав я.

— Пробачте, містере Блек, — заперечив сержант, — тепер, коли я вийшов у відставку, мене аж ніскільки не цікавить моя репутація. Дякувати богові, я покінчив зі своєю репутацією! Я приїхав сюди, сер, шануючи пам'ять леді Веріндер, яка була вельми щедра до мене. Виключно через це я повернувся до своєї попередньої професії — звичайно, якщо я потрібний вам і якщо ви мені довіряєте. Мені не треба від вас ні гроша. Це питання честі для мене. Тепер скажіть, містере Блек, як ішли справи після того, як ви писали мені.

Я розповів йому про експеримент з опіумом і про те, що трапилося в банку на Ломбард-стріт. Він був надзвичайно вражений експериментом, в його практиці це було щось зовсім нове. Особливо зацікавився він припущенням Езри Дженнінгса про те, що я зробив з алмазом після того, як вийшов з вітальні Речел.

— Я не поділяю думки містера Дженнінгса, що ви сховали Місячний камінь, — сказав сержант Кафф. — Але згоден з ним, що ви мали віднести його до себе в кімнату.

— Он як! А що ж трапилось потім? — спитав я.

— Ви особисто не маєте ніякої підозри про те, що трапилося, сер?

— Абсолютно ніякої.

— І містер Брефф не підозрює?

— Не більше, ніж я.

Сержант Кафф устав і підійшов до письмового столу. Він повернувся з запечатаним листом. На ньому стояло: «Особисто». І він був адресований мені, а в кутку красувався підпис сержанта.

— Я підозрював у минулому році не ту особу, — сказав він, — можливо, і зараз мої підозри хибні. Підождіть розпечатувати конверт, містере Блек, поки не взнаєте правди, а тоді порівняєте ім'я винуватця з тим іменем, яке я написав у цьому запечатаному листі.

Я поклав лист у кишеню, а потім спитав сержанта, якої він думки про заходи, вжиті нами в банку.

— Прекрасні заходи, сер, — відповів він, — це саме те, що слід було робити. Але, крім Люкера, треба було стежити й за іншою людиною.

— Про яку ви згадуєте в щойно переданому мені листі?

— Так, містере Блек, за людиною, названою в цьому листі. Тепер уже нічого не вдієш. Коли настане час, я дещо запропоную вам і містерові Бреффу. А зараз почекаймо хлопчика і подивімось, чи не розповість він нам що-небудь цікаве.

Було близько десятої години, а хлопчик все ще не з'являвся. Сержант Кафф заговорив про інші справи. Він спитав про свого старого друга Беттереджа і про свого давнього ворога — садівника. Через хвилину перейшов би від них до своїх улюблених троянд, якби слуга не доповів нам, що прийшов хлопчик.

Коли Гусберрі ввели в кімнату, він спинився на порозі і недовірливо глянув на незнайому людину, що була зі мною. Я покликав хлопчика до себе.

— Ти можеш говорити при цьому добродії, — сказав я. — Він тут саме для того, щоб допомогти мені, і йому відомо все, що сталося. Сержант Кафф, — додав я, — це хлопчик з контори містера Бреффа.

В сучасному цивілізованому світі знаменитість (не має значення, яка саме) — це важіль, який рухає всім. Слава великого Каффа досягла навіть ушей маленького Гусберрі. Банькаті очі хлопчика до того вирячилися, коли я назвав славнозвісне ім'я, що я подумав: а чи не впадуть вони на килим?

— Ходи-но сюди, хлопчику, — сказав детектив, — і послухаємо, що ти нам розповіси.

Увага великої людини — героя численних історій, що набрали широкого розголосу в кожній лондонській конторі, — немов зачарувала хлопчика. Він виструнчився перед сержантом Каффом і заклав руки за спину, наче неофіт, якому задають запитання з катехізису.

— Як тебе звати? — спитав сищик, починаючи допит за всіма правилами.