Місячний камінь - Вилки Коллінз

Отож, перемігши Беттереджа й містера Бреффа, Езра Дженнінгс покорив і саму місіс Меррідью. А взагалі, скільки ще невисловлених великодушних почуттів є на світі!

За сніданком містер Брефф не крився, чому він хоче, щоб я поїхав з ним у Лондон вранішнім поїздом. Стеження біля банку й результат, якого можна було сподіватись, викликали таку нездоланну цікавість у Речел, що вона негайно вирішила — якщо місіс Меррідью не заперечуватиме, — їхати з нами в Лондон, щоб одержати перші ж новини про події.

Місіс Меррідью, як виявилось, була зговірливою і поблажливою після справді делікатного способу, яким було зроблено вибух, і Беттереджа повідомили, що ми всі четверо повертаємось назад вранішнім поїздом. Я сподівався, що він проситиме дозволу їхати разом з нами. Але Речел розсудливо дала вірному старому слузі цікаве заняття. Йому доручили закінчити умеблювання будинку, і він був занадто захоплений своїми службовими обов'язками, щоб ним оволоділа «розшукна лихоманка», яка могла б оволодіти ним за інших обставин.

Єдине, про що ми жалкували, від'їжджаючи в Лондон, — це про необхідність розстатися швидше, ніж хотілося б нам, з Езрою Дженнінгсом. Його неможливо було умовити їхати з нами. Я міг тільки обіцяти йому писати, а Речел могла наполягати, щоб він заходив до неї, коли вона повернеться в Йоркшір. Ми твердо сподівались побачитися з ним через кілька місяців, — і все ж було щось глибоко сумне для нас у тому, як наш найкращий і найдорожчий друг залишився самотньо стояти на платформі станції, коли поїзд рушив.

Не встигли ми приїхати в Лондон, як до містера Бреффа підійшов на вокзалі хлопчик у курточці і стареньких штанях з чорного сукна, який звертав на себе увагу надзвичайною балухатістю. Очі далеко виступали і так вільно оберталися, що ви мимоволі дивувались, як вони ще тримаються в своїх орбітах. Вислухавши хлопчика, містер Брефф попросив вибачення у дам за те, що ми не зможемо супроводити їх до Портлендської площі. Я ледве встиг пообіцяти Речел повернутися й розповісти про все, що трапилось, як містер Брефф схопив мене за руку й поквапливо потягнув у кеб. Хлопчик з балухатими очима сів на козли біля візника, і ми поїхали на Ломбард-стріт.

— Новини з банку? — спитав я, коли ми рушили.

— Звістка про містера Люкера, — відповів містер Брефф. — Годину тому бачили, як він виїхав зі свого будинку в Лембеті, в кебі у супроводі двох чоловіків, в яких мої люди впізнали переодягнених полісменів. Якщо страх перед індусами змусив містера Люкера вжити запобіжних заходів, то висновок досить ясний. Він їде забирати з банку алмаз.

— А ми їдемо в банк подивитися, що з цього вийде?

— Так, або почути, що вийшло, якщо до нашого приїзду вже все буде скінчено. Ви звернули увагу на хлопчика — того, що сидить на козлах?

— Я звернув увагу на його очі.

Містер Брефф засміявся.

— У мене в конторі називають цього неборака «Гусберрі» (аґрус). Він служить у мене розсильним, і я хотів би, щоб на моїх клерків, які дали йому це прізвисько, можна було покластися так само, як на нього. Гусберрі один з найхитріших хлопчиків у Лондоні, містере Блек, незважаючи на його очі.

Була без двадцяти хвилин п'ята година, коли ми під'їхали до банку на Ломбард-стріт. Відчиняючи двері кеба, Гусберрі допитливо подивився на свого хазяїна.

— Ти теж хочеш увійти? — лагідно спитав містер Брефф. — Ну, йди і не відходь від мене до дальших розпоряджень. Він спритний, мов блискавка, — шепнув мені містер Брефф. — Двох слів досить для Гусберрі там, де для іншого хлопчика потрібно було б двадцять.

Ми ввійшли в банк. У зовнішній конторі, з довгим прилавком, за яким сиділи касири, було людно: всі чекали своєї черги одержати або заплатити гроші до закриття банку о п'ятій годині.

Два чоловіки з натовпу підійшли до містера Бреффа, як тільки він увійшов.

— Ну? — спитав стряпчий. — Бачили його?

— Він пройшов тут повз нас півгодини тому, сер, у внутрішню контору.

— Він ще не виходив звідти?

— Ні, сер.

Містер Брефф обернувся до мене.

— Почекаймо, — сказав він.

Я почав розглядати людей, шукаючи поглядом індусів. Але їх ніде не було видно. Єдиний, хто скидався на індуса, був високий чоловік у лоцманському одязі і круглому капелюсі. Невже це один з них, переодягнений в морський одяг? Не може бути! Чоловік цей був вищий за індусів, а його обличчя, — там, де воно не було закрите кудлатою чорною бородою, — було принаймні вдвоє ширше за обличчя будь-кого з них.

— Напевно, у них тут є свій шпигун, — сказав містер Брефф, глянувши на смуглого моряка, — і можливо, що він і є той самий шпигун.

Не встиг він продовжити розмову, як його потихеньку смикнув за фалду сюртука хлопчик з аґрусовими очима. Містер Брефф глянув туди, куди дивився хлопчик.

— Цить! — сказав він. — Ось містер Люкер!

Із внутрішніх відділень банку вийшов лихвар, а за ним ще два сищики з його охорони.

— Не спускайте з нього очей, — шепнув містер Брефф. — Якщо він передасть кому-небудь алмаз, то передасть його тут.

Не помічаючи нікого з нас, містер Люкер повільно пробирався до дверей то в густому, то в рідіючому натовпі. Я ясно бачив, як рука його ворухнулась, коли він пройшов повз низеньку огрядну людину в пристойному темно-сірому костюмі. Людина ця трохи здригнулась і подивилась йому вслід. Містер Люкер повільно пробирався крізь натовп. Біля дверей сищики стали поруч нього. За всіма трьома йшов тепер один з двох клерків містера Бреффа, і я вже більше не бачив їх.

Я озирнувся на стряпчого,