Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
— Тепер же революція, хлопці! — казав глибоко схвильований Флегонт. — Це вам не антимонія!
І Данило з Харитоном схвильовано мовчали: яка вже там антимонія! Революція! Хіба, справді, не всевичерпною була така відповідь на геть–чисто всі запитання?
3
Коровай в хаті Брилів тимчасом був ізобганий, і всі жінки, уквітчавшися хрещатим барвінком, садовили коровая в піч, серйозно і урочисто виспівуючи жартівливої, зовсім кумедної, традиційної на таку нагоду пісні:
Череватая вчиняла, горбатая помагала, Губатая місила, чубатая ліпила, Носатая в піч саджала, А красивая та хорошая із печі виймала…«Красивая та хорошая» і мала бути руда Тося.
Іван з Максимом на цю пору вже повернулись. Поважних людей — усіх, кого треба, — вони запросили, одначе прапора не принесли. Андрій Іванов, керівник партійної організації більшовиків «Арсеналу», за запросини щиро подякував ще й мовив батькам гарні слова про те, що вважає їх батьками революції, дарма що вони обоє позапартійні все своє свідоме пролетарське життя. Але видати їм на руки прапор завкому відмовив. Іванов сказав, що поскільки червоний прапор є символом революції, то нікому і ні на яку потребу в тимчасове користування даний бути не може. Він сам, під належним почесним ескортом, принесе прапор — для благословення молодих пролетарів, що вступають у законний революційний шлюб.
Іван з Максимом пішли, цілком задоволені, але дорогою, як завжди, добре посварились. Сварка виникла через суперечку — як розуміти слова Іванова про «батьків революції»? Максим, з постійною своєю гарячковістю, обстоював, що «батьки революції» — це ті, від кого, отже, революція пішла. А Іван, як завжди розважливий, посилався на Карла Маркса і розсудливо доводив, що батьком революції є робітничий клас в цілому, і нікому персонально, навіть за заслуги перед революцією, таке звання присуджене бути не може. Слова Іванова він пропонував зрозуміти так, що вони з Максимом є «революційні батьки».
Втім, Іван з Максимом були дуже втомлені і тому швидко замирились. З незвички багато ходити, ще й тягаючи за собою палиці–патериці, — бо в житті їм доводилося більше стояти біля верстата, вони аж падали з ніг: обійти довелося пів–Печерська ще й відмахати під Київ–Другий до Василя Назаровича Боженка. Позакидавши тепер остогидлі ціпки, вони з насолодою посідали на призьбі перепочити та щоб не плутатись під ногами в жіноцтва, заклопотаного відповідальною справою випікання весільного короваю.
Практичний Максим відразу ж поринув у обрахунки, досить невтішні. Всі запрошені радо дали згоду вшанувати своєю присутністю їх родинне торжество, крім доктора Драгомирецького, у якого в вечірні години був у лікарні якраз другий обхід. По правді, доктор, певна річ, міг би завітати до весільного столу або до обходу, або після обходу, бо весільна трапеза — діло не швидке, та обов'язок бути в лікарні був зручною зачіпкою, щоб відмовитись взагалі. Доктор Драгомирецький, звичайно, подякував, навіть привітав батьків молодих, але в глибині душі був ображений запрошенням від людей, які годину тому дозволили собі повалити на землю іншу людину — певна річ, таку ж грубу, невиховану та некультурну, як і вони самі, — не посоромилися спустити їй привселюдно штани і насмілились бити її лозинами просто по голому тілу! Іванові з Максимом було трохи обидно, що запросини їхні були безуспішні, одначе вони більше зраділи з відмови, бо хто ж його знає, як доктора приймати, чим його частувати, куди його садовити: присутність подібної високої персони могла б зіпсувати весілля і молодим, і їм самим.
Таким чином, запрошено було чоловіка з тридцять. А — чи вистачить усім бодай по чарці, якщо хлопці роздобудуть навіть відро? І — закусити: чи буде ж на кожного шмат короваю?
Правда, неписаний людський закон велів, що коли просять тебе на весілля, то мусиш розуміти, що кличе тебе не цукровий магнат Терещенко, не бровар Бродський і не графиня Браницька. Отож позичай, де хочеш, а приходь не з порожніми руками: неси сороківку, бодай мерзавчик, на край — часничину чи бублик на закуску. Таранька теж підійшла б. А от чи вдасться кожному позичити — бо ж позичати знову ж треба одному, в одного, і «от перемены мест слагаемых», як говориться в задачнику Верещагіна, сума однаково не зміниться, а від дня революції, два місяці арсенальці зароблених грошей ще не одержували, — от що непокоїло зараз доскіпливого Максима.
Потішав Максим себе тим, що, звичайно, запрошені мужики виберуться на весілля не самі, а в супроводі жінок, і хоча від того стане вже не тридцять, а шістдесят гостей при весільному столі, одначе жінки, як відомо, такі занози, що кожна краще дуба вріже, а перед іншим жіноцтвом неодмінно попишається: перерветься, а таки добуде щось, щоб у хусточку загорнути, і, як одвіку в народі ведеться, принесе весільним подарунком. Там — якесь яєчко, пряник, а може, й цілу франзольку.
— То як мислиш собі, свате, га? — цікавився Максим думкою Івана на свої міркування та обрахунки, з особливим смаком наголошуючи на незвичне «сват», на яке він вже дві години як перейшов, замість звичного за двадцять років дружби «куме»; всіх дітей Іван з Максимом взаємно один в одного похрестили.
Але Іван не зважав на клопітливі міркування свого меркантильного свата. Противно до Максима був Іван характером не практик, а ідеаліст — «чоловік не
