Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Петлюра понуро озвався:

— Останній, четвертий, пункт — про автономію — ми можемо тимчасово зняти…

— Авжеж! — зразу підтримав його Грушевський. — Ми згодні, що про автономію мова стане аж на Установчих зборах…

— Ми можемо, — пробубонів Петлюра, — не настоювати й на пункті третьому — про передислокацію з інших фронтів…

— Фікція! — зарепетував Керенський. — Афера! Спекуляція на метричних записах у церковних книжках!

Він раптом відкинув голову назад, застромив руку за борт і зіп'явся навшпиньки — неначе ладнався виголосити промову: він завжди ставав у таку позу, коли виголошував промову.

І справді, Керенський виголосив промову:

— Всією силою влади, якою я володію, як військовий міністр, я примушу вас скоритися волі демократії і моїй владі! Я не даю згоди навіть обговорювати ваші зухвалі вимоги: всі вони є виявом тієї чи іншої форми вашого стремління до сепаратизму! Я сказав все!

— Ми можемо… тимчасом… — покірно прошепотів Петлюра, — зняти і пункт другий наших вимог: заміну командного складу тільки українцями…

— Я сказав все! — зойкнув Керенський.

— Але ж, — насмілився ще зауважити Петлюра, — пункт перший можна прийняти: в пункті першому лише констатується фактичний стан. Українізація армії відбувається стихійно, явочним порядком. Проти цього ви нічого не можете вдіяти…

— Забороняю! — знову зойкнув Керенський. — І наказую: спинити це неподобство!

Винниченко в'їдливо озвався з свого кутка — після двох келишків спотикача з зельтерською він набрався сміливості:

— А як же бути, Олександре Федоровичу, з п'ятдесятьма тисячами у Вінниці, Жмеринці і Проскурові? Адже виконувати ваші накази вони відмовились. Кого ж збираєтесь ви кинути на дільницю Збараж — Скалат?

Керенський мовчав, кусаючи губи. Зауваження було слушне.

На допомогу Керенському поквапився Терещенко:

— Ваші полуботківці вже продемонстрували свою «вірність» Центральній Раді. Хто поручиться, що й ці п'ятдесят тисяч…

В цю хвилину на порозі з'явився сотник Нольде:

— Останні відомості. Дозвольте доповісти?

Відомості були зовсім не втішні. Полуботківці ввійшли в місто. Богданівні перестріли два піші батальйони, але затівати сутичку з своїми не наважились. Перший батальйон на машинах прохопився до Третього авіапарку. Чи вони діяли там силою, чи була з авіапарківцями домовленість — невідомо, але й в Третьому авіапарку вони захопили автомашини й повантажили на них значний огнеприпас — патрони й гранати. Піші полуботківці в цю хвилину проминули Політехнічний інститут, погромивши по дорозі Шулявський відділ міліції.

— Чого ж їм треба? — простогнав Грушевський.

Сотник Нольде рапортував:

— За відомостями, які дістав штаб богданівців лінією свого зв'язку, полуботківці домагаються негайного і цілковитого задоволення усіх вимог Центральної Ради перед Тимчасовим урядом: автономії України і української армії. Тим–то богданівці і не схотіли чинити полуботківцям перешкод…

— Що ви сказали? Повторіть, що ви сказали!

Барон Нольде повторив. Він і сам був здивований до краю. Ще півгодини тому він думав вже про те, чи не зірвати тризуби і чи не почепити на місце погони? А тут, виходить, що повстання зовсім не проти Центральної Ради, а, навпаки, — за Центральну Раду проти Тимчасового уряду. Міф, блеф, фантасмагорія!

— Це більшовицька афера! — зарепетував Керенський. — Третій авіапарк — більшовики! Я вже давно вимагав механіків заслати на фронт! — Він забігав по залі. — А там, поруч з ними, ще й «Арсенал», який відмовився прийняти комісара від Тимчасового уряду! Між ними зговір! Я давно наказував ліквідувати «Арсенал»! Чому ви не ліквідували досі «Арсеналу»?

Переляканий Церетелі пробелькотів:

— Я дав наказ не фінансувати «Арсенал» для плати робітникам. Вони вже другий місяць не одержують зароблених грошей…

Керенський оскаженів:

— Ще гірше: вони приєднаються до повстанців! Поручик!

Барон Нольде виструнчився перед ним.

— Не ви! — відмахнувся Керенський. — Мій поручик! Дзвоніть Оберучеву: печерській школі прапорщиків — оточити «Арсенал»!

Ад'ютант зник.

Керенський закружляв по залі, наче вивірка в колесі. Терещенко сидів похмурий. Церетелі зовсім потуманів.

Грушевський, Винниченко й Петлюра перешіптувались на канапі в кутку. Справа знову оберталась на їхню користь. Ніхто й сподіватися не міг на таку прихильність полуботківців до Центральної Ради, що безуспішно намагалась заслати їх на фронт. Очевидно, це був зворушливий стихійний вияв національної свідомості: чергові сторінки новітньої історії України будуть написані на славу нації. Серце Грушевського було потішене.

Петлюра звівся і вийшов наперед. Папір з пунктами вимог знову з'явився в його руці. Він промовив — і в голосі його бриніла людяність та великодушність:

— Ваше життя, панове міністри, ми беремо під наш захист. Я гарантую! Але щоб запобігти дальшому розгортанню прикрих подій, найкраще буде повідомити зараз повсталих, що вимоги Центральної Ради прийнято. — Він поклав папір на столик, відсунувши келихи з запіканкою. — Пане Керенський! Я вважаю, що дорога кожна хвилина.

Керенський, загнаний в куток, — він, і справді, стояв зараз у кутку, куйовдячи йоржик на голові, — люто відказав:

— Ви ж самі сказали допіру, що українізація армії відбувається самочинно, і ні ми, ні ви неспроможні спинити цей стихійний процес…

— Так! — констатував Петлюра. — Пункт перший не викликає заперечень. Пункт другий є логічним висновком з нього. Отже, проти українізації командного складу ви також не заперечуєте?