У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Ешелон нісся в нічній теміні з максимальною швидкістю і остання його площадка, на якій влаштувався Янчук, ледь не злітала з колій. До сирого вітру додався незначний, але густий дощик. Петро скоро намок, його озноб змінився теплом і навіть жаром, продуви крізь щілини були тепер навіть приємними. Янчук здогадався, що він застудився, та так невпоміт і заснув, тішачись при тому, що таки їде, як був переконаний, до Дніпропетровська...
Проснувся він аж під ранок чи то від бомбувальних грюкотів десь удалині, чи від вилясків і стуків коліс під ним — «тал-ди-бал-ди» й «та-та-та» — у такому трясінні всього тіла, що не міг із ним справитися, холод був нестерпним. Коли поїзд урешті спинився, тиша враз настала мертва, мов заворожена, такої він у своєму житті пригадати не міг.
«Оце ж напевне вже й Дніпропетровськ, — злякався Янчук усвідомленої дійсності й почав зводитися, стрясаючись. У сірому небі імлу вдалині різали ножі прожекторів, навкіс від поїзда стояв будинок станції, чомусь не подібний до дніпропетровського. Петро в ознобі прочитав „Полтава“». Подумавши, що марить, перечитав ту назву ще і ще раз, а тим часом коло його площадки десь узялися два бійці з рушницями через плече і почали грубо-сварливо проганяти його. Трясучись усім єством, Янчук узяв до рук свою валізу, кинув у неї ковдру, переліз, хитаючись, до будки і, скакаючи зі східців, упав, утративши свідомість...
Прийшов він до себе, не уявляючи, як довго був непритомним, у приміщенні станційної амбулаторії від гострого запаху нашатирного спирту. Побачивши над собою обличчя якоїсь медсестри, Петро прогнусавив, що він медик, що має гостре двобічне запалення легенів і просить червоного стрептоциду. Він навіть прийняв його, жадібно запивши теплою водою, і знову втратив свідомість... Удруге прийшов до себе знову від нашатиря, але вже в лікарняному ліжку. Тепер уже лікареві над ним повторивши про запалення, Янчук сказав про гроші й документи в кишенях і про валізу та, хапаючи повітря, відчув, що задихається.
— Твої документи і гроші коло тебе в тумбочці, валіза у кладовці... А що в тебе з ногою?
— Парез після вогнепального поранення хребта й черева на фінському фронті.
— Негайно банки на всю грудину, крім області серця! Після — гарячі обкутування грудей, камфора, грілки до ніг і до півночі стрептоцид щогодини, а потім що три — до мого обходу завтра. Чергуйте коло хворого, не відходячи! — наказав сестрам.
Петро встиг утішитися почутим, але скоро знову втратив свідомість.
У такому от стані, на краю життя і фактично вже четвертого вмирання, тяжко хворий Янчук провів при напівпам'яті більше тижня, поки минула рокована криза, переможена його дужим молодим організмом, і він нарешті уяснив при допомозі напарника по дволіжковій палаті, що з ним відбулося та де він опинився, про себе дякуючи вередливій долі. При неймовірній слабкості він тішився, бо догляд за ним був бездоганний, документи і гроші були при ньому. Дещо лякало його те, що він лежав у палаті на третьому поверсі під вікном, а німці безбожно бомбували місто щоночі.
Напарник Ахмед, що також переніс запалення легенів, був педагогом із Аджарії, що народився й виріс у якомусь Сарті, педінститут закінчив у Батумі, а в лікарню попав, їдучи з Ленінграда, де оглядав «награбовані» шедеври світу. При ближчому знайомстві він здивував Петра осудливо-ненависним відгуком про грузинів.
— Вони хижо-агресивні не менш за росіян, і бандит Коба-Джугашвілі-Сталін є їх типовим представником. Моя рідна земля віками була токовищем Грузії і Росії проти Туреччини, як і твоя — проти всієї Європи. Автономія Аджарії під Грузією така ж, як і України під Росією. Росія як імперія не повинна існувати! Так само, як і скріплений пактом блок Німеччини, Італії та Японії.
Старший за Петра років на п'ять, Ахмед мав дуже поганий зір і носив окуляри з товстими скельцями, які дивом дістав у Ленінграді. Для Янчука він виявився справжньою знахідкою, бо добре знав історію Близького Сходу і багато розповідав про давнє Колхідське царство, державу Урарту, Ассирію й Вавилон і, звичайно, про Османську імперію. Петро не просто уважно слухав напарника, а всотував його розповіді, як пустельник холодну джерельну воду. Він прив'язався до Ахмеда ще як той, підміняючи сестер, давав йому смоктати мокрі ватяні тампони, випрошував для нього додатковий стрептоцид та міняв грілку в його ногах. Ахмед допомагав Янчукові звестися на ноги і водив його на витяжні ванни на інший поверх, коли вже у нього нормалізувалася температура. Врешті Янчук поділився з педагогом грошима, які мав, і той їх розцінив, як манну з неба.
Вночі, коли місто піддавалося інтенсивним бомбуванням, лікарня приймала поранених, ставши, фактично, госпіталем із, у більшості, військовими лікарями. А після таких бомбувань, як правило, в її стінах панував безлад: тяжкохворі вантажилися і кудись вивозилися, ще не зовсім здорові виписувались... Одужуючи, Петро все частіше думав про долю сестри й коханої в загарбаних Черкасах, а його душа плакала за втраченим університетом...
Від поранених військовиків Ахмед почув, що німці не воюють по-справжньому, а сіють паніку: бомбуваннями міст і листівками про звільнення народів від тиранії більшовиків. Радіо ж у палаті повідомляло, що наші війська проводять передислокацію своїх сил на нові рубежі супроти переважаючого ворога, чи транслювало звернення командування до населення із закликами не залишати нічого запеклим ворогам, а все цінне вивозити на Схід і накази Ставки Верховного Головнокомандування про розстріли без суду й слідства усіх, що здаються в полон, як зрадників батьківщини... Янчук розумів, що рідний край нищиться обома силами: і наступаючими, що «звільняють» народ України, і втікачами, що «займають нові стратегічні позиції, чинячи героїчний спротив».
В туалеті від курців Петро чув зневажливі й осудливі оцінки армійських політруків, які ні за що не відповідали, перебуваючи при тому на повному забезпеченні, а тепер за першої-ліпшої нагоди тікали на Схід. Оборону ж тримали, фактично, не військовики, а їхні довголітні утримувачі-трударі, чим і пояснюються численні успіхи віроломних німців. Говорили, що вони тепер не повторять помилок двадцятих років...
Нічні бомбування почастішали й поближчали — гуло й вибухало вже десь під Полтавою. Зважаючи на
