У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

Янчук і Шмідт весь час говорили, й не лише про її свекруху, — була вже одруженою і чоловік її пішов на фронт, — ай про Гітлера, Сталіна, Муссоліні, Даладьє на інших... Шмідт утекла з Києва, бо нею вже двічі дуже цікавилися пильні органи, нібито до знайомих у Чернігів, а насправді влаштувалася за хабар в оту півторатонку. Янчука в цій дорозі їй послало саме провидіння.

Співрозмовників об'єднувала обопільна ненависть і до шовіністично-більшовицького, і до націонал-соціалістичного фашизмів, які, за словами Шмідт, ще наб'ють собі чванливі пики й пихаті лоби до крові і може аж тоді стануть людьми на землі, без зверхності й хамства. Фрау Ріта, як жартівливо називав її Петро, вважала, що гітлерівці роблять помилку, бомбуючи міста й мости, розпилюючи сили й вибухівку там, де їм фактично немає спротиву, замість того, щоб направити всю повітряну армаду на евакуйовану Москву й розтрощити в ній Кремль, як лігво Сталіна і сталінців, при найменших невинних жертвах.

Чужиною команда їхала значно швидше і до Азова добралася без особливих пригод, отаборившись та випрягши коней на луці перед містом. Того ж дня Янчук і на одне око сліпий здоровань Федь понесли Рітині валізи на пристань, Петро, попрощавшись зі Шмідт, пішов до військкомату, а Федь побрів до таборища.

У військкоматі вияснилося, що частини, до якої правилися коні, в Азові давно немає, тож Янчук лише третього дня при допомозі прокурора, начальника НКВД та військового комісара ледве збавився тих коней, здавши їх у гарнізон, хоч там їх і не хотіли приймати.

До здачі коней команда жила в накритих сіном із копиць куренях на луці. А після отримання грошей, паспортів і військових квитків усі розійшлися, а Янчук, залишивши порожнього сейфа в курені, поніс у військкомат відомості і звіт про виконане відрядження, по всьому полегшено зітхнувши, виспавшись і купивши на гроші, яких у такій кількості ніколи не мав, валізу, папіроси «Труд» і різного печива та пряників, вирішивши пробиватися назад до Дніпропетровська.

Востаннє проявив себе тямковитий Юхим Танцюра, порадивши Янчукові через прокурора домогтися одержання в гарнізоні доплати всій команді за неоплачений період правлення коней, розписатися за всіх хрестиками і поділити гроші із ним на двох. Янчук ніколи досі не був таким багатим!

Дні стояли дощисті й непривітні, а ночі були сирі й холодні. Німці бомбували місто й околиці. Про «визволення» люди говорили осудливо, а про Сталіна навіть співчутливо. Янчук якогось вечора в розгубі й самотності пішов на станцію з наміром повернутися потягом у Дніпропетровськ, може навіть когось підкупивши.

Ножі прожекторів панахали темне небо, час від часу освічуючи його ракетами й опускаючи його на землю по їх згасанні...

На краю життя

Секція 12

Після передачі коней і прощання з командою опинившись пізно ввечері на затемненій і замаскованій залізничній станції з валізою в руках і купюрами в кишенях, Янчук, промерзлий до кісток, відчуваючи себе досить багатим безпритульним, довгенько стояв у розгубі, поки таки зорієнтувався, побачивши при відкриванні кимось дверей трохи освітлене приміщення, і направився до нього.

— Добрий вечір, люди! Дозвольте трохи зігрітися біля вас, бо геть уже задубів на вулиці, — привітався він до двох колійників із пригашеними «летючими мишами» на земляній підлозі, які сиділи біля розпеченої буржуйки, повної кам'яного вугілля, що розносила благодатне тепло по закіптюженому приміщенню з лавицями попід стінами.

— Хто ти і де тут узявся? Не знаєш хіба, що зараз комендантська година і тебе можуть схопити вартові червоноармійці? — спитав у відповідь один із них.

— Не знаю... Я приправляв коней у міський гарнізон, — без запрошення Петро присів на краєчок лавиці. — Хочу тепер якось добратися до Дніпропетровська... Із військового обліку я знятий, — витяг він із кишені квитка.

— Пізно, туди й військовим тепер не попасти, — зауважив другий.

— Я б вам добре заплатив, — Янчук відкрив валізу і дав залізничникам по пачці «Труда».

— А яку ж плату ти вважаєш доброю, коли ні показатися, ні пройти ніде не можна?

— Сотню дам за посадку, чи на площадці, чи на буфері, тільки б до Дніпропетровська, — із благанням у голосі сказав Петро, все ще стрясаючись від холоду.

— Хто ж за таку мізерну плату ризикуватиме, хлопче? — припалив папіросу один із колійників.

— А за яку ж?

— Тисячу і ні копійки менше! — почав шептатися з товаришем. — Розстріляти ж можуть!

— Дорого дерете, дядьку! — зітхнув у безвиході Янчук. — А поїзд коли піде?

— Уночі, звичайно, вдень потяги тепер не ходять... На ранок і в Дніпропетровську будеш.

— Бог із вами, згоден, але гроші віддам, як посадите, — Петро відчув, як острашливо шмагає в нозі й попереку.

— Покажи гроші, відклади їх у цю ось газету в нас на очах, — подав згорнуту перший. — Може ти шельма який, то дивись, швидко здамо тебе в комендатуру!

Янчук вирішив збавлятися карбованців, троячок і п'ятірок у пачках, тож вийняв їх із кишені та відрахував тисячу.

— Не здумай нас обманути, поїзд під вартою, плакатимуть і твої гроші, й ти, як передамо тебе їй! — пригрозив той же.

Колійники підкрутили свої «летючі миші», взяли до ротів сюрчки, і Петро попрямував за ними, переходячи через вагони чи пролазячи попід ними, поки нарешті спинилися коло площадок.

— Лізь в оту будку! — наказав один, а другий почав постукувати молотком по колесах.

— Обманете, то пошкодуєте! Зразу ж заявлю в комендатуру!

— Не обманемо. Їхатимеш у хвості за військовим поїздом. Він ось-ось піде. Не стовбич, бо за площадками в отих он вагонах варта. Давай плату й бувай! — і пішли з напарником геть, пролазячи попід вагонами.

Будка виявилася зовсім дірявою, з віконцями без шибок. Холод у ній на висоті був ще помітнішим. Петра морозило. Спершу він сів на валізу, але сирий вітер уздовж вагонів поїзда обвівав його несамовито, змусивши перейти на площадку, послати у передньому її куті свою ковдру, застебнути плаща на всі ґудзики, звести комір і влягтися, підібгавши під себе ноги й поклавши голову на похилену до борту валізу. Тут, за бортом і будкою, було ніби затишніше.