Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
Недовго тяглося й мовчазне перемир'я вінницького полковника, котрий вже давно став фактичним командуючим усіма козацькими військами Правобережжя, з гетьманом України. Протиріччя, що виникали між ними щоразу сильніше й сильніше, підштовхували їх назустріч конфлікту і, зрештою, вилились у нього у 1657 році, напередодні смерті гетьмана. Нещасливим для козаків видався похід сорокатисячного козацького війська під командою наказного гетьмана Ждановича і наказного генерального обозного Богуна в Польщу на допомогу полкам семиградського князя Д'єрдя II Ракоці. Від початку настрої у війську склалися таким чином, що Жданович, Богун і решта старшини були змушені стримувати обурення козаків. Постачання війська на чужій землі було організоване вкрай погано, і Богун, докладаючи неймовірних зусиль, буквально вибивав із союзників потрібне війську продовольство, фураж і спорядження. Але навіть його зусилля були недостатніми – угорці звисока дивилися на козаків і обурено заявляли, що не зобов'язані вести постачання української армії. Сутички, які часто-густо виникали між угорськими найманцями Ракоці і козаками, подекуди переростали у справжні криваві драми, у яких гинуло не менше людей, аніж у битвах з дезорганізованими загонами польської шляхти, яка все ще намагалася протистояти нападникам. Усе ж надлюдськими зусиллями Жданович і Богун утримували до пори контроль над ситуацією. Скоро до їхніх ніг ліг Брест, а за ним Варшава і Краків. Шляхта, і православна, і католицька, благала Хмельницького, звертаючись через Ждановича, про взяття її під протекторат України. Здавалося, все йшло на лад, хоч і з великими зусиллями. І саме тоді, наче грім серед ясного неба, надійшла звістка…
– Дозвольте, пане обозний? – у напівтемряві промоклого від кількаденних дощів намету, що його освітлював лише невеличкий каганець, Іван не одразу впізнав того, хто його збудив. Він рвучко звівся і сів у ліжку. Провів руками по обличчю, відганяючи рештки сну, й пильніше придивився до прибулого. Перед ним стояв хорунжий Ждановича, одягнутий у жупан, з-під якого виглядали лати.
– Мені шкода, що змушений був потурбувати пана…
– На біса мені твої вибачення, – буркнув Богун, котрий щойно уві сні бачив Ганну і Тараса. Дружина їхала у просторому екіпажі, запряженому цугом четвіркою коней, а він, їдучи поряд верхи, тримав її руку і розповідав про те, що зовсім скоро повернеться додому. Тарас, непосидючий, як і всі підлітки його віку, чвалав своїм струнконогим коником круг них, час від часу віддаляючись на добру сотню сажнів, після чого щодуху мчав назад. Свіжий вітер куйовдив його солом'яного кольору волосся, а волошкові очі хлопця сяяли радістю. Радість він бачив і в усміхнених очах дружини…
Хорунжий, не знаючи, що відповісти, замовк.
– Джуро! – покликав Іван. – Води дай.
Напившись із принесеного джурою кухля, Богун махнув головою хорунжому:
– Я слухаю.
– Пан гетьманич терміново викликає вас до себе.
Іван встав і накинув на плечі жупан.
– Що за нетерплячка?
– Козаки збунтувалися, пане обозний!
– Мені відомо про те, – Іван кілька секунд дивився на хорунжого, після чого відкинув відлогу намету і неквапно вийшов геть.
На вулиці дощ не припинявся вже багато годин. Величезний табір, котрий був затягнутий димами сотень кабиць і вогкою імлою, зустрів гудінням розтривоженого бджолиного вулика.
– Нечипоренка до мене! – крикнув Іван у імлу.
– Я тут, Іване, – почув голос, а за мить вже розрізнив обважнілу за останні кілька років постать осавула. Він стиха віддав Михайлу кілька розпоряджень. Той швидко махнув головою і зник за струменями дощу.
– Передай гетьманичу, що я скоро буду, – кинув він хорунжому, повернувшись у намет.
Через кілька хвилин, не очікуючи, доки джури підведуть коня, Іван швидко покрокував у напрямку середини табору, туди, де було розташовано шатро Юрія Хмельницького, з військом якого реґімент Ждановича поєднався напередодні, після того, як Богдан Хмельницький, чиї помисли останнім часом було спрямовано на підтримку такого необхідного тепер для України союзу з Ракоці, відправив сина в супроводі полковника Лесницького на з'єднання з полками Ждановича.
Весь час, прямуючи крізь табір, Богун напружено вдивлявся в обличчя зустрічних козаків, підходив до досить великих груп, котрі то тут то там збиралися і про щось голосно сперечались. Однак в обличчях перших він не бачив нічого, окрім звичайної поштивості до старшини такого рівня, яким був Богун, голоси других притихали з його наближенням, і козаки в гуртах пригнічено мовчали, не наважуючись поглянути наказному генеральному обозному в очі. Нарешті розбита тисячами ніг земля, котра давно перетворилась на багнюку, пішла вгору, Іван проминув якесь скупчення возів, закопане в землю сховище для пороху, пройшов повз ряд великих, зелених від окису гармат, і підійшов до намету Юрася Хмельниченка. Кинулося в очі те, що перед шатром не було звичної варти з чотирьох козаків. Згасли й обидва багаття, котрі напередодні палали біля входу в намет. З пагорба, на якому розташовувалася ставка гетьманича, було видно юрбу козаків, яка зібралася не далі як за сто сажнів від неї, неподалік від возів зовнішнього периметра табору. Іван навіть розрізнив якогось козака в довгому, розхристаному на грудях каптані, чия постать висилась над натовпом. Козак, очевидно, стояв на діжці і щось пристрасно доводив оточуючим. Ковзнувши по ньому поглядом, Богун увійшов у гетьманський намет.
– А, Богун, – було помітно, що Юрась зрадів його візиту. Він сидів за столом у центрі шатра, як завжди блідий, з опущеними, наче від непомірної ваги, тендітними, немов у дівчини, плечима і дивився на прибулого поглядом червоних від безсоння очей. Від уваги Богуна не заховалося й те, що гетьманич був сильно стривоженим. – Добре що
