Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
Іван подивився навкруги. Поряд із Хмельницьким стояв похмурий Лесницький, трохи поодаль завмер, заклавши руки за спину, Жданович.
– Що відбувається? – запитав, вказуючи позад себе, на невидимий за стінами шатра табір.
– А ти хіба не помітив, коли йшов до мене? – Хмельниченко вишкірився неприємною посмішкою. – Бунт відбувається! Ці сучі виплодки сміють вказувати, як мені поводитись!
За межами намету, перекриваючи собою шурхіт дощових крапель по парусині, почувся низький і урочистий дріб литавр.
– Ось! – Юрась щосили гепнув кулаком по столу. – Маєш! Про що говорять тобі ці звуки?
– Очевидно, у когось з'явилася необхідність збирати військо на раду, – спокійно знизав плечима Богун.
– Але не в мене! – верескнув Хмельниченко і подивився на Лесницького. – Може, в тебе?
– Жодним чином, ваша ясновельможність! – чітким голосом відчеканив той.
– Може, ти, пане Жданович?
Жданович зітхнув і, наблизившись, сів за стіл навпроти Хмельниченка.
– Досить, Юрію, не поводься, наче дитина, – він був на двадцять літ старшим за гетьманича, знав його ще зовсім малим, тому часом дозволяв собі говорити прямо, не стримуючись навіть у присутності сторонніх. У відповідь Хмельниченко лише скрипнув зубами і опустив голову.
– Що ж маю робити?
– Це говорить про те, що ми дуже скоро станемо свідками чорної ради, пане наказний гетьмане, – Богун сів за стіл навпроти Юрія, поряд із Ждановичем, і подивився Хмельницькому в очі. – Не приховуй від себе, гетьманичу, того, що вона була неминуча. Чому тепер дивуватися?
Хмельницький схопився на ноги і нервово закрокував наметом.
– Це катастрофа! Моє військо збунтувалося, чуєш, пане обозний?! І зараз мене, а разом зі мною тебе й іншу старшину потягнуть до кругу, наче баранів!
– Ну чому ж потягнуть? – Іван, не питаючи дозволу, взяв зі столу кришталеву карафу з медом, налив собі кухоль і з насолодою випив. Потім, неквапно, обтер вуса хусточкою і поглянув на молодого Хмельницького. – Якщо погодимося піти доброю волею, ніхто тягнути не буде.
– У пана ще вистачає гумору говорити про це таким тоном? – Юрій, щоб зайняти чим-небудь руки, почав застібати на гаплики жупан.
– А що нам залишається? – розвів руками Богун. – До речі, чудовий мед.
– Ви знаєте, чого вони хочуть?
– Це відомо всім, – зітхнув Лесницький.
– Звичайно, – Іван відкашлявся. – Вони хочуть повертатися додому. Як і всі ми.
– Нечувано! І ти, пане обозний, говориш мені це так спокійно, ніби річ іде про повернення гультіпаки з вечорниць! Ти розумієш, які з усього цього можуть бути наслідки?!
Іван втомлено зітхнув. Чи розуміє він можливі наслідки? Звичайно, розуміє. Настрої у війську останнім часом були такими, які не давали приводу сумніватися в тому, що рано чи пізно полки збунтуються і скличуть чорну раду. Питання стояло лише в тому, коли це станеться. Добре розумів наказний генеральний обозний і наслідки, що їх матимуть усі вони після неї. Козаки, без сумніву, вирішать повертатися і, не довго роздумуючи, покинуть слабку армію трансільванців напризволяще. І як тільки це станеться, армія Д'єрдя II Ракоці зазнає поразки – угорці останні кілька місяців відверто нехтували потребами спільного ведення війни, й левова частка зусиль по успішному веденню кампанії припадала саме на козацький корпус. Такий стан речей, звичайно, не влаштовував козацтво, хоча й особливих виступів з його боку не викликав до тієї пори, коли успіхи в битвах змінилися низкою невдач, і становище армії почало стрімко погіршуватись. Спочатку на початку липня десяток важкоозброєних комонних хоругв Стефана Чарнецького атакували козацько-угорське військо під Магеровим, унаслідок чого Жданович був змушений відступати через болота, втративши значну частину обозів. Незабаром гарячі сутички виникли й під Жовквою. Розгубленість як Ждановича, так і Ракоці ставала помітною для широких мас козацької черні, адже скоріше їм, простим козакам, потрібно було дякувати за більш-менш успішне подолання боліт і те, що втрати від несподіваного удару Чарнецького були мінімальними, на цьому жодною мірою не позначився полководницький геній Антона Ждановича. І от, щоб вберегти своє військо від поразки, Д'єрдь II Ракоці був готовий йти на переговори з Польщею й тим самим порушувати договір з Хмельницьким. Для Богуна не було великою таємницею й реакція на переговори Трансільванії і Польщі з боку Волощини, Молдавії і Бранденбурга – антипольська коаліція, заради створення якої Хмельницький витратив стільки часу і надлюдських зусиль, мала неминуче розпастися. Щоб якось запобігти цьому, Хмельницький, котрому одразу ж доповіли, що Жданович кілька тижнів тому відступив на схід через Збараж і Ожегів, у той час, коли Ракоці пішов через Зборів, Озерну і Тернопіль у напрямку Скалата, де й зустрівся з союзниками поляків – татарами, вислав на допомогу Ждановичу кілька тисяч козаків під керівництвом свого сина Юрія і полковника Лесницького. Урешті, військо Ракоці було оточено під Вишнівчиком Магомет-Ґераєм, і чутки про переговори Д'єрдя з поляками почали набувати реальних обрисів. Але на козаків Ждановича після проведеної на чужині семимісячної кампанії не справило враження ані прибуття молодшого Хмельницького, ані його прохання схаменутися й повертатись до семиградського князя. Напевне, саме тому, коли повний надій на свій авторитет у війську Хмельниченко оголосив, що вони повертаються до Ракоці, козаки не лише відмовилися виконати наказ, а й заремствували вголос. Тоді, у відповідь на крики гетьманича і його вимоги примусити козаків коритися, Жданович лише знизав плечима, а Богун махнув рукою і попростував до себе в намет. Таких речей Богдан Хмельницький не вибачав нікому, тож у разі відходу війська Ждановича в Україну і початку переговорів між Ракоці й поляками за голову самого Ждановича і його старшин ніхто не дав би й ламаного гроша.
– Так, пане Хмельницький, звичайно, я розумію, що твій батько нас за це просто зітре із земної поверхні. Але я знаю й те, що коли будемо пручатися, це значно скоріше зроблять наші власні козаки.
До намету зайшов мокрий від дощових крапель Нечипоренко в повному обладунку, із шаблею при боці й парою пістолетів за поясом.
– Розпорядження пана полковника мною виконано, – коротко промовив він, вклонившись спочатку Хмельницькому й іншим полковникам.
– Дякую, Михаиле, – Іван помахом руки видалив осавула.
– Що це означає? – здивовано здійняв брови Юрась.
Іван зітхнув і встав з-за столу. Неспішно підійшов до відлоги намету і, відкинувши її, кілька хвилин роздивлявся стривожений табір.
– Немає потреби хвилюватися, це означає лише те, – нарешті повернувся він до Хмельниченка, – що козаки Вінницького полку зайняли позиції навколо ставки гетьманича і в разі погіршення настроїв козацької черні до відвертого вияву агресії вони будуть намагатися стримати тих, хто захоче нас із вами вбити.
– Але… Невже це так… – Юрій Хмельницький, не знаючи що сказати,
