Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
– Виходь, Юрасю! – чулися крики.
– Покажись товариству, розкажи, як будемо далі чинити!
– А може, нас у чому послухай!
– Досить чужими землями кров проливати, додому веди!
До Богуна і Хмельницького, завмерлих біля виходу з шатра, наблизився Жданович.
– Досить швидко, чи не правда? Признатися, я не очікував такого стрімкого розвитку подій. Але тепер це вже несуттєво. Думаю, ти маєш сказати їм кілька слів, пане гетьманич, – похмуро кинув він.
З горлянки молодого Хмельницького знову вихопився довго тамований зойк. Він кілька хвилин помовчав. Нарешті зітхнув і ступив уперед, під косі струмені дощу.
– Так. Звичайно… – раз прийнявши рішення, Хмельниченко навіть трохи став схожим на батька – стриманого й звиклого до перипетій військового життя старшини й полководця. – Коли вибір між стратою і розправою, я радше оберу страту. Не хотілося, аби мої правнуки знали, що мене вбили під час походу власні козаки…
Уже наступного дня після чорної ради союз Ракоці й українського війська припинив своє існування: армія Ждановича знялася і пішла на Гетьманщину. Переляканий цим Д'єрдь II Ракоці, під чиїм началом перебувало п'ятнадцятитисячне військо, спішно споряджав послів з білими прапорами до табору Магомет-Ґерая, у якому перебувало лише вісім тисяч здатних тримати у руках зброю вояків.
VI
За ним прийшли пізно вночі. Іван відчував, що вони прийдуть, ще від вечора у грудях немов вогнем палало нестерпно-пекуче відчуття того, що ось-ось на порозі з'являться люди з письмовим наказом гетьмана, і на його руки ляжуть важкі холодні кайдани. Передчуття, як завжди, не підвело – приблизно за годину після півночі брама колишнього панського фільварку розчинилася, і подвір'я наповнилось хропінням потомлених коней, дзвоном збруї і криками людей. Іван перевернувся на спину і заклав руку під голову. Він навіть не піднявся, хоча, безумовно, зрозумів, що означає несподіване прибуття великого військового загону. У двері обережно постукали.
– Зайди! – Івана самого вразив його спокійний голос.
Двері з рипінням розчинилися, і за ними з'явився розгублений Нечипоренко в жупані, нашвидкуруч накинутому на плечі. У руках осавул мав шандал з двома свічками, котрі горіли, викидаючи в повітря цівки масної кіптяви.
– Погані справи, полковнику, – загудів з порога.
– Хто?
– Сам генеральний суддя. У нього наказ Хмельницького…
– Де він?
– Зараз буде тут.
Іван мовчки піднявся з постелі і почав одягатися. По дошках ґанку загупали кілька пар важких чобіт. Через кілька секунд тупотом наповнилися сіни, і нарешті, відтісняючи Нечипоренка вглиб кімнати, з'явилися двоє озброєних мушкетами козаків, слідом за якими у світлицю увійшов Самійло Богданович. Козаки застигли обабіч дверей, а Богданович, огледівшись, підступив до Богуна, який саме замотував навколо себе шалевий пояс.
– Бачу, не спиш, полковнику? – запитав дещо сиплуватим голосом і одразу ж зайшовся кашлем. – Триклята погода. Клянуся небом, не для моїх кісток такі поїздки!
Богун знав генерального суддю Війська Запорізького вже не перший рік. Знав навіть тоді, коли той ще не став на посаду генерального судді, хоча вже тоді був у фаворитах Хмельницького. І хоча він не мав приводу бути незадоволеним будь-якими вчинками Богдановича, чомусь відчував до нього ледь вловиму неприязнь, ту неприязнь, яку може відчувати людина, звикла сама йти у бій на чолі своїх людей, до людини, що її зустрічає серед паперово-чорнильного господарства військової канцелярії. Хоча, якщо зазирнути вглиб, генеральний суддя був людиною, безумовно, талановитою в політиці, що, однак, не зменшувало його хоробрості в бою.
– Співчуваю тобі, пане Самійло, – вказав Богун рукою на стіл, де стояла зелена скляна сулія і кілька келихів. – Склянку меду з дороги?
– Дякую, не до того, – лише махнув рукою суддя. – Ти здогадуєшся, чому я тут?
Богун закінчив затягувати пояс, натягнув на голену голову шапку і, знявши зі стіни перев'язь з шаблею, простягнув її Богдановичу:
– Не дитина.
Богданович якусь мить дивився на простягнуту зброю, після чого поглянув на одного з козаків. Той мовчки прийняв шаблю з полковникових рук.
– Не гнівись на мене, Іване, не моя на те воля. На ось, прочитай.
Богун прийняв з рук судді великий аркуш паперу, на якому було написано усього кілька рядків, а внизу пролягав розмашистий підпис Хмельницького і кривавою плямою застиг сургуч з його особистою печаттю. Текст проголошував наказ гетьмана заарештувати полковника вінницького і наказного генерального обозного Війська Запорізького Івана Федоровича Богуна і якомога скоріше доправити його в Чигирин. Іван склав папір і повернув його Богдановичу.
– Я очікував на тебе.
Суддя відвів погляд. Очевидним було те, що йому була неприємною процедура, котру мав виконувати з волі Хмельницького.
– Це не все, – чомусь зітхнув він. – Після прибуття в Чигирин тебе, Ждановича і всю причетну до бунту старшину буде страчено. Такий наказ гетьмана. Він винуватить вас у всьому.
– На все воля Божа, – стримано відповів Богун. – Дай мені, Самійло, кілька хвилин. Я маю написати листа.
Богданович вагався лише мить.
– Добре. Ми чекатимемо надворі. Мушу виїздити не перепочивши і прямо в ніч, – він, зітхнувши, розвів руками. – Така воля гетьмана.
З цими словами він подався за поріг. Слідом вийшли супроводжуючі суддю козаки і Нечипоренко.
«Ось і все, Ганнусю, моя кохана, от і прийшов мій час. Не побивайся, мила моя, і не плач за мною, тому, що мушу загинути за ті ідеали, які обстоював протягом усього свого життя. І хоч не ворожа зброя у чистому полі повинна відібрати моє життя, а меч ката за наказом гетьмана, котрому служив я вірою і правдою, не маю чого соромитися я. Тому що ніколи й нікого не зраджував і лише задля Батьківщини віддавав до останку сили мої. Лише про Україну були помисли мої як раніше, так і сьогодні. І ні лях, ані московит не зможе сказати, що тримав його руку Богун, ніхто не звинуватить мене, що я, подібно декотрим зі старшини, за посаду чи привілей на землю готовий був лизати руки можновладним. Бог їм суддя, як і гетьману нашому, котрий злим вирішив відплатити мені за дев'ять років війни, що їх провів я під його знаменами. Прощавай же, кохана моя. Доглядай Тараса, вчи його тим взірцям, які мені були близькими.
Навіки твій Іван».
Богун згорнув листа у невеличкий сувій, вклав у мідну руру, запечатав її нагрітим над свічкою сургучем, ще раз оглянув задумливим поглядом напівтемне приміщення, і рішучим кроком вийшов надвір. Там, озирнувшись, простягнув осавулу.
– Передаси Ганні,
