Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока

Тицевський спритно вибив з пляшки корок і по вінця наповнив два великих срібних келихи.

– Я хотів би виголосити тост, – сказав він, взявши до рук свого келиха.

– Радо вислухаю, – Іван був заінтригований появою Тицевського і його туманними натяками. Він поглянув на своїх козаків, котрі сиділи в сідлах і очікували команди, готові в будь-яку мить кинутися на ворога. – І не лише тост, а й причину прибуття до мене вельможного пана.

– Тоді дозволь мені, козацький полковнику, випити це добре старе вино за те, щоб ми могли частіше зустрічатися. І зустрічатися не на полі битви, не на чолі ворожих один одному військових реґіментів, а просто як два добрих старих знайомця. Бо воістину немає нічого кращого, аніж мир і добрі стосунки двох сусідів. Наші з тобою народи були такими сусідами досить довгий час. Ми разом стояли проти поганих татар і повних надії загарбати нашу землю османів. Разом захищали християнську віру, а корона польських королів була для України тим самим, чим є вона для поляків. У сеймі кращі представники козацтва сиділи поряд з польською шляхтою і разом вершили долі Речі Посполитої. Нині ці часи в минулому, і я здіймаю мій кубок за їх повернення!

Іван лише кивнув головою і пригубив свого келиха. Потім мовчки подивився в очі Тицевському, очікуючи на продовження його балачок.

– Прошу, полковнику, – поляк витяг з вогню смажену зайчатину і одну зі шпаг подав Івану. Той прийняв її й уп'явся в соковите м'ясо зубами. Зайчатина була чудовою. Не дивлячись на те, що Тицевський виїхав для виконання важливої місії, а не на полювання, його челядь, очевидно, встигла не лише вимочити у воді м'ясо впольованих звірів, а й натерти його спеціями і підготувати до смаження.

– Гарне м'ясо, – прокоментував Богун.

– О, це так, – погодився Тицевський. – Рецепт, за яким воно приготовано, мій кухар тримає в секреті, тож можу з гордістю сказати, що такої зайчатини пану полковнику їсти ще не доводилося.

Тицевський скоро запропонував випити ще по одному келиху, потім ще. Він розхвалював приготовані кухарем страви, за найменшої нагоди і без неї пускався у спогади про минулі роки, коли Україна була частиною Речі Посполитої, Військо Запорізьке вірою і правдою служило короні. Згадував роди православної української шляхти, такі як Острозькі, Вишневецькі, Киселі й Тишкевичі, що залишилися вірними королю навіть серед цієї війни. Жалкував про втрачених у боях видатних людей, як з боку Польщі, так і козаків, досить щиро зітхав і робив трагічне обличчя, вимовляючи їхні імена. Богун слухав, лише час від часу відпускаючи короткі репліки, з яких неможливо було зрозуміти його ставлення до витіюватих тирад Тицевського.

Нарешті трапезу було закінчено. Іван дістав люльку і запитливо подивився на ротмістра.

– Ну от що, пане ротмістре, давай перейдемо до справи. Хто тебе до мене прислав і з якою метою?

Тицевський одразу ж змінив тон з мрійливо-пафосного до ділового:

– Пан полковник – людина надзвичайно прониклива. І це мене не дивує. Минулого разу, коли ми зустрічалися, він був, якщо мене не зраджує пам'ять, сотенним хорунжим. Тепер переді мною сидить надзвичайно популярний у війську полковник, котрий не раз мав під своїм перначем реґіменти, складені з кількох полків, і навіть обирався наказним гетьманом усього війська. Блискуча кар'єра, пане Богун. Я маю запропонувати тобі дещо.

– Від чийого імені?

– Що ж, буду відвертим з тобою. Хоча, у свою чергу, буду вимагати не меншої відвертості. Ми домовимося?

– Я можу або вислухати тебе, ласкавий пане, або повертатися. Ніяких вимог з твого боку. Отже? – Іван поправив підшоломник і взяв з колоди місюрку, демонструючи готовність припинити розмову.

– Добре! – замахав руками Тицевський. – Я згоден, ніяких обіцянок.

– Хто прислав тебе до мене? – повторив Богун дещо нетерпляче.

– Імена тих людей надто відомі, щоб промовляти їх. Можу сказати, що результати мого посольства очікують у Варшаві. В резиденції коронного канцлера Речі Посполитої.

– А це вже цікаво! – криво всміхнувся Богун. – Чого ж ясновельможні хочуть від мене?

Тицевський зітхнув і розвів руками:

– Я вважаю, пан полковник далекий від думки, що нашу увагу не привертають останні явища в Україні. Зокрема, різдвяні події в Переяславі.

– Твоя правда, я досить далекий від такої думки.

– Отже, нашу увагу було звернуто до Переяслава, а пізніше до угоди між Хмельницьким і Москвою, тієї, котра отримала назву Березневі статті. Повірте, нас надзвичайно пригнічує рішення Хмельницького присягнути московському царю, а також те, що він примусив прийняти ту… скажімо, не популярну присягу, більшість козацької старшини. Хочу завірити…

– Жодного слова більше! – перебив Тицевського Іван. – Доти, доки я не почую імен людей, котрі стоять за тобою, ротмістре.

– Але…

– Ніяких але, – нетерпляче змахнув рукою Богун. – Не потрібно бути надто проникливим, щоб зрозуміти мету твого приїзду. Адже ти прибув для того, щоб переконати мене зрадити Хмельницького і взяти руку твоїх сюзеренів. Так?

– Це не зовсім вірно. Я волів би дотримуватись менш категоричних висловлювань.

– Перестань, ротмістре! Адже ти жовнір і жовніром був усе своє життя. Не личить старому вояці займатися словоблудством. Тим більше, якщо йому це погано вдається. Зраду можна називати якими завгодно словами, але від того вона не перестає бути зрадою. Тож давай говорити начистоту. Хто тебе прислав, Лянцкоронський? Може, Потоцький?

– Пан недооцінює важливість своєї особи, – прикрив повіками очі Тицевський.

– Як?! Невже сам канцлер?!

Тицевський зітхнув. Він відставив порожній кубок, узяв до рук вкриту кіптявою й залишками жиру шпагу, що на ній нещодавно смажилась зайчатина, й задумливо почав підгортати нею вкриті сивою паволокою попелу жаринки в багатті.

– Нехай буде по-твоєму, полковнику Богун. Я вирушив у цю мандрівку за наказом короля.

Іван з несподіванки аж присвиснув.

– Тебе відрядив…

– Мене відрядив Ян Казимир Ваза. Тепер ми можемо продовжити розмову?

– Так. Тепер я готовий вислухати, для чого королю знадобилося посилати тебе в таку неблизьку й далеко не безпечну подорож, – Богун випустив кільце тютюнового диму й уважно подивився в очі поляку. Той відповів твердим поглядом своїх вицвілих очей.

– Королю відома твоя позиція по відношенню до Переяславської Ради і віддання України під протекцію Московській державі. Це дуже необдуманий вчинок Хмельницького. Вчинок, котрий може призвести до надзвичайно тяжких для козацтва наслідків. Король підтримує тебе і має тобі дещо запропонувати. І повір мені, на таких умовах, котрі тебе влаштують значно краще, аніж примусова присяга, що до неї підштовхував вінницького полковника Хмельницький.

– Тобто ти хочеш сказати, що твоя поява тут є наслідком моєї відмови присягати московитам?

– Значною мірою. Ну і, звичайно, не слід забувати про конфлікт, що продовжує поглиблюватись між