Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
І занудно крутиться в голові, що Новий Закон, напевно, ніколи б і не прийняли без моєї участі. Хоч якраз це абсолютно не має значення.
Дверцята від’їжджають, пропускаючи голову Вікінга.
— Усім звеліли бігти в Могильник, — доповідає він. І розпливається в паскудній усмішці: — Я не завадив?
Руда вирішує провести мене до Могильника. У коридорі тиша і благодать. Сунемо, мітячи шлях калюжами, великими та малими. Руда викрутила майку, перш ніж натягнути її на мене, але з подолу знов капає, з кожної штанини цебенять струмки, і смачно чвакають кеди. Це вперше я такий ходжу серед білого дня, водяник, та й годі, і Руда нітрохи не краща.
— Як ти думаєш, що зараз діється в Могильнику? — запитую, наперед смакуючи нашу з Рудою там появу.
— І не сподівайся, що я туди ввійду.
Мене гальмують і трохи відтискають з країв.
— Ненавиджу всякі такі акції, — повідомляє Руда, підводячись.
— Чого ж ти мене не переодягнула? І як ти, в такому разі, уживаєшся з Шакалом? Бачила його з колекцією повидираного волосся? Тільки не кажи, що живеш не з ним. Де будь-хто з них, там і він.
Вона не відповідає. Не любить розмовляти зі мною про четверту. Не знаю, чому це так. Але не любить, і все.
Малинова моя майка мало того, що тече, то ще й пускає фарбу. Під нею я весь у розводах барви зорі або ж павіанячих сідниць. Асоціативне мислення в мене розвинене, тому спочатку уявляю себе, ніби я спливаю кров’ю, а потім Соломона; видіння завжди йдуть одне за одним. Соломон — мій нелегальний підвальний Щур.
Товсті, тремтячі щоки, зацькований погляд; і ще ця його паскудна астма. Півтори свічки до післязавтра, ліхтарик, купа газет. Добре, що я відніс йому вночі пожерти. Може, і вистачить на сьогодні. Спускатися в підвал з пошкодженою рукою я не збираюся, оце вже нізащо. І хай мені не розповідають про Щурів і їхні звички. Тримав я справжнього щура. Не з тих, що білі, а найсправжнісінького сірого. Із ним можна було спати лягати. Годуєш з рук, і все. Ніякого підступу. Але Людина — зовсім інша річ. Годуй не годуй, а близько не наближайся. Тим більше, якщо нездоровий.
Навіщо мені це знадобилося? Жалісливий я чи дурний? Приємно, коли найстрашніший ворог у всьому від тебе залежить, живе, як справжній гризун, і світу білого не бачить. Ось, напевно, і відповідь. Мені це просто подобається.
— Ти чого це мутнієш? — питає Руда. — Щойно був веселіший.
— Думаю про своє моральне обличчя.
Вона киває. Жодного підбадьорливого слівця. Визнає, що є від чого помутнішати? Напевно, так. Краще не питати, бо Руда не брехатиме. «Заслужити твою повагу — це для мене найголовніше». Ніколи я їй цього не скажу. Таке не прийнято промовляти вголос. Хай навіть звертаючись до тричі сестри. Я ж і без того дуже багато всякої всячини їй говорю. Вона знає про мене майже все; я про неї — майже нічого. Адже про свої справи вона мовчить. Ще відтоді, як намагалася відучити мене пхинькати, коли боляче, хоч так і не відучила остаточно. У нашому тандемі вона старша, а старші сестри витирають, звичайно, молодшим братам носи, але плакати в камізельку біжать до когось іншого. Це неймовірно дратує. При тому — нічого не вдієш. Вона зі мною няньчилася, значить, я для неї немовля, котре підросло; я на місяць старший за календарем, та це — порожній звук. Диктат, якщо подумати. І я, напевно, ніколи не дізнаюся, чи плаче вона в камізельку Лордові. Я хотів би, щоб у неї була така камізелька для плачу, надягнена на чиєсь тіло; я хотів би знати, що Лорд для неї — не ще одне дитинча, але про них мені знати не годиться. А то раптом затупаю в нападі ревнощів і почну, скиглячи, хапати її за шорти. Чи як там вона собі це уявляє? Не дай бог дізнатися.
— Я пішла. А ти не сідай у Могильні крісла, якщо не хочеш дістати по шиї від Павуків.
Повертається і йде, мокра, як викупана білка, а я гукаю їй навздогін:
— Буде зроблено, шефе! — і заскакую в Могильні двері.
Павуки Щурів не зносять ні в якому вигляді, особливо мокрих та у великих кількостях. Тому обробляють нас першими й дуже оперативно.
Шериф чортихається і засліплює всіх своїм золотим іклом. Я йду геть, виносячи з собою загіпсовану руку та жменю «коліс» у кишені; при цьому відчуваю, що мені полегшало вже й без них. Я єдиний такий у Домі, кому від Могильника на душі веселіше. Знаю, що це збочення, а зробити нічого не можу. Та й не хочу, мабуть. Я тут виріс, одне що не народився. Отже, всілякі високі слова про батьківщину, на кшталт: «Благослови наш теплий хлів!» — і все таке інше у мене переноситься радше на Могильник, аніж на Дім загалом. Я в Могильник, звичайно, не рвуся, але при нагоді обов’язково забігаю. І заживає на мені тут усе, як на кішці, бо я цього місця не боюся й не божеволію, як деякі, від перебування в ньому. Імовірно, має бути навпаки, адже нікого в Могильнику стільки не копирсали, скільки копирсали мене, але в природі взагалі все дивно влаштовано, і логіки ніякої ні в чому насправді немає.
Я не знаю, хто залишився доліковуватися з чужих, а з моїх залишають тільки Гібрида. Мене і Мерця відпускають відразу. Напевно, через нашу з ним славу безтурботних небіжчиків, яким у могилах не лежиться. Добре бути неординарною особою.
Ми усамітнюємося в спільному сральнику та звіряємо нашу здобич. І в нього, і в мене порядна жменя коліс, не кожному післяопераційному стільки відсипали б.
— Тримайся, — кажу я Мерцеві. — Тут цілий маєток, якщо на дурню не витрачати.
— А в мене нічого і не болить, — повідомляє він. — Як не дивно.
Мені заздрісно, бо в мене якраз болить, і то неабияк болить, і ще невідомо, вдасться втриматися без таблеток чи ні.
— Дивуюся, як це ти нічого там не потягнув, — говорить Мрець. — Правда, з іншого боку, в тебе ж рука не діє.
Я мовчу, бо зауважив дещо неприємне. Пакет фірми «Фенікс», який зачаївся під одним з умивальників. Забився під зливну трубу і думає, напевно, що його там не видно. Неначе цей отруйно-синій колір може з чимось злитися. Мерзотні зім’яті мішки переслідують мене всюди. Не знаю звуку огиднішого, ніж шурхіт пакета, що котиться за тобою по п’ятах. Бо його нібито жене вітер. Чорта з два. Вітер тут узагалі ні при чому. Звичайно, там, де є вітер, вони поводяться нахабно, але іноді нападають і в абсолютно безвітряних зонах. Після того, як на подвір’ї один особливо липкий і запорошений екземпляр спікірував звідкись згори мені на обличчя й розлігся на ньому, напівприлипнувши, у вигляді карнавальної маски, я став дуже нервовим з цього приводу.
Улюблене місце збору в них під ґанком. Там вони зазвичай із шерехом гасають один за одним колами, як перекотиполе, і там-таки влаштовують засідки, бо людина, яка виходить на ґанок, найменше чекає, що з-за поручнів вилетить пакет, котрий норовить прилипнути
