Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Синьо-білі «Фенікси» заполонили весь Дім і його околиці, тому що ця фірма — основний постачальник усякого лайна на кшталт зубної пасти, кремів та туалетної води, і «Фенікси» особливо підступні. Я вже навчився вирізняти їх по шелестінню. Воно чомусь голосніше, ніж в інших пакетів. Тож угледівши одного з них, який сховався під раковиною, я насторожуюся і відразу перестаю прислухатися до мимрення Мерця.

— Чорт, — каже Мрець, простеживши за моїм поглядом. — Ворог не дрімає, так?

Мовчки киваю. Якраз у цей момент пакет робить невловний випад і завмирає, збагнувши, що переоцінив свої можливості. Ми з Мерцем шарахкаємося.

— Зажди, — шепоче Мрець, хапаючи швабру, яка стоїть біля дверей, — не нервуй, зараз я з ним розберуся, — і згорбившись, навшпиньки шкандибає до мийки.

Пакет залишається нерухомий. Мрець крадеться, наче справжній індіанець зі списом, крадеться й крадеться, потім кидається вперед і пришпилює пакет шваброю до підлоги. Лунає відчайдушний хрусткий шурхіт.

Я відвертаюся.

— Усе, — каже Мрець. — Йому гайки! — і піднімає швабру з настромленим на неї клаптиком «Фенікса».

Ми підпалюємо його, спускаємо попіл в унітаз і тричі зливаємо воду. Потім з полегкістю закурюємо.

— Дякую, — кажу я Мерцеві. — Повік пам’ятатиму, що ти для мене зробив.

— Про що мова, — відмахується він. — Я й сам не можу їх терпіти. А надто тих, котрі ночами літають.

Присмоктавшись до сигарети, він з’їжджає по стіні. Стаючи ще зеленішим. Окуляри тут ні при чому, та їх на мені й нема. Просто в Мерця такий колір шкіри — нерекламний. І від кожної дрібниці міняється в гірший бік. Наприклад, від куріння. Його давно попередили, що він помре від першої ж затяжки; відтоді він експериментує щодня і повсякчас біситься, що його піддурили.

Хоч у мене з ним домовленість. Того дня, коли я прийду до нього вві сні, він кидає палити. Але тоді-то вже точно буде пізно, тож усе це тільки слова, для заспокоєння нервів. Є в мене така дивна звичка — відвідувати вві сні майбутніх небіжчиків. Я приходжу до них, коли вони сплять, сідаю на ліжко й нічого особливого не роблю, але вони потім дуже скоро помирають. Не люблю про це розводитися, а то зовсім життя не стане від усяких психів, і без того я насилу звільнився від старої клички. Тішуся тим, що бувають у людей звички ще гірші.

— Куди ти намилився? — сонно питає Мрець.

— До Стервожера. Випрошу яку-небудь зелень для Гібрида, хай би зжер собі на втіху. Хворих належить відвідувати з подарунками.

— Ох, — белькоче Мрець. — Нічого собі! Свят-свят! А Павуки йому скажуть: їж, дитиночко, їж, набирайся сили… Краса...

Трясе синіми патлами в кісках і дриґається від сміху. Щойно піду, точно засне просто на кахлях. Йому це теж шкодить, тому він користається з нагоди.

Я вибираюсь у світ. Несу перед собою гіпс, наче тацю з власною кісткою. Прегарний молодий чоловік, і з кожним днем дедалі гарніший. Прищ на правій щоці доводиться шкребти лівою рукою, на підошвах підсохлих кедів поутворювалися якісь шкуринки, які роздряпують ступні.

Зазираю по дорозі в Щурник. Краще б я цього не робив. Зовсім забув про прибирання, а воно — ондечки, точніше, його сліди. Уся спальня в мокрій сльоті, в болоті, і сміття там само, де було, тільки намокле, а відтак іще гидотніше. Ящик-стіл посередині, догори дном, він влип у все вищезгадане, і загалом пахне чомусь блювотою, хоча блювали зовсім не тут.

З-між Щурів жодного не видно, тільки Білопуз, насвистуючи, вимиває на підлозі губкою ділянку завбільшки з футбольний м’яч. На цьому п’ятачку навіть видно паркет.

— Молодець, — кажу, щоб заохотити таке старання, але тут же усвідомлюю, що він у навушниках і ні чорта не чує.

Заради чого, питається, я затіяв це прибирання? Зрозуміло ж було, що від прибирань — тільки біда.

Ральф

Важкі настають дні.

Вже мріє на обрії

Година, що чекає своєї години.

Інгеборг Бахман. Відстрочений час

Раз на сім років ізольованість Дому від світу давала тріщину. Ральф тричі спостерігав подібне, але так і не навчився сприймати випуски як нормальне явище. Неможливо було звикнути до того, що зовнішність раптово допускалася в Дім, до того, що з Дому в неї йшли, здавалося б, зрощені з ним істоти. Старі вихователі люто ненавиділи передвипускний семестр і лякали ним молодих, які тільки розпочинали роботу, протягом кількох років. «Хто не пережив випуск, той, вважай, нічого не бачив». Ральфові свого часу пощастило (або не пощастило) потрапити в Дім напередодні випуску, тож такі чи подібні вислови не переслідували його роками, як інших. Він від самого початку був тим, «хто це бачив». Новобранцем, який з ходу потрапив на поле бою та нюхнув пороху. Хоча той, перший, випуск він і надалі пам’ятав тьмяно. Краще за решту йому пригадувалося нашестя батьків.

Як не було в Домі двох однакових учнів, так не було й подібних батьків, проте вихователі все ж ділили їх на категорії. Оператори та Контактери. Оператори активно спілкувалися зі своїми дітьми, регулярно відвідували їх у відведені для візитів дні, терзали вихователів телефонними дзвінками. Контактери з’являлися в передвипускні дні. У найкращому разі — за два тижні до випуску. Решта батьків поміщалися між цими двома крайнощами, не удостоюючись окремого найменування.

Візити Контактерів збігалися з різними перевірками, з приїздом комісій, пожежної й санітарної інспекцій і всіх можливих і неможливих організацій у справах неповнолітніх, які тільки можна уявити. Раз на сім років вихователям давали зрозуміти, що існують вищі інстанції, які цікавляться їхньою роботою. Їх перевіряли, а тоді перевіряли заново. Від них вимагали звітів і рапортів, графіків чергувань і детально складених анкет на кожного учня. Усе це звірялося та детально розглядалося.

Пожежна інспекція перевіряла стан вогнегасників та екзаменувала вихователів. Тих, хто не міг скоромовкою викласти послідовність дій при пожежі й накреслити план термінової евакуації, скеровували на курси протипожежної безпеки. Медична інспекція перетрушувала лазарет. Санітарна інспекція перевіряла кухні. Контактери потребували порад, підвищеної уваги та медичної допомоги на першу вимогу. Оператори вимагали шанобливого до себе ставлення. Перевіряльні комісії іноді приїжджали по три рази. Директор до кінця місяця втрачав людську подобу.

За час відпустки вихователі встигали більш-менш оговтатися від пережитого, а відразу після повернення їх чекав набір шестирічок. Прийнята в Домі система прийому й випуску учнів, на думку Ральфа, була вершиною кретинізму. Він не міг зрозуміти, чому молодших у випускний рік не посилають на відпочинок раніше ніж зазвичай, щоби позбавити споглядання випуску. Сам факт від’їзду половини населення Дому був для них потрясінням, але те, що вони бачили, як це відбувається, Ральф вважав неприпустимим. Як і те, що потім вони мали змогу без перешкод обговорювати побачене в літніх таборах, не відволікаючись на уроки, майже позбавлені виховного нагляду. І те, що після свого повернення вони виявляли нових молодших — свою зміну, наочне підтвердження того, що їх незабаром чекає доля старших, тому що старшими тепер називали їх. Не дивно, що вони не відчували великої любові