У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— Лесю! Що з нами буде тепер?! — вирвалося в Петра і він палко в розпачі поцілував дівчині руку на очах старших. — Гадаю, Лесенько, дамо батькам тиждень чи й більше при цьому нещасті й горі — подумати і порадитися, а зустрінемося вдвох у Ліди, як трохи зорієнтуємось у подіях, — звівся він із крісла.

— Як скажеш, любий мій! — розгублено відповіла дівчина, збліднувши. — Знаєш же, що я безвідмовна, — геть здивувала вона матір.

— Дорогі мої, дозвольте вам подякувати від усього серця і за прийом, і за вболівання та бесіду, і за дуже смачний обід, і за показ мені обійстя й господарства, і за милостиву вашу до нас увагу, — Янчук на мить примовк. — Просив би вас дозволити Лесі мене провести, — подивився закохано на дівчину.

— Звичайно, любий, я проведу тебе! Пожди хвилину, хай накину сукню замість халата, — поспіхом кинулася Леся у свою кімнату.

— То вона аж отак тебе слухає, бідна! — вирвалися ревнощі з материних уст. — Прости нам, хлопче!.. І ми тобі дякуємо, сину, за неймовірну порядність! — між тим завернула вона у папір гостинець для Петра. — Не май на нас злоби ні за що, бо ми ж батьки Лесині, та може й тобі не чужими колись будемо, — розчулено продовжила зі сльозами на очах. — Бачиш же, що у світі робиться, на наше й ваше горе!.. А Лесю довго не затримуй, бо ж мусимо порадитись родиною! — торкнулась Петрового плеча і додала притишено, щоб Леся не почула з-за дверей, — Одна ж вона в нас, рідна кровинка, обоє зважуйте на це і щадіть нас!

— Хай усе в вас буде гаразд! — вклонився Петро від порога, як Леся вийшла.

— Хай Бог береже тебе, хлопче! — віддала вузлика з гостинцем і перехрестила Янчука господиня.

— Ага, хай береже тебе доля, не май на мене зла! — заклопотано докинув батько...

Петро з Лесею якийсь час ішли мовчки, вдоволені, що тепер їм уже не треба ховатися.

— Любий мій, як ти думаєш, чому мати попередили, щоб ми не розголошували й не виказували наших стосунків покищо? — обмізковувала дівчина відбуте.

— Мабуть, обоє бояться твоєї ослави, бо ж не відаємо, що буде з нами в подальшому... Їх можна зрозуміти, вони в тебе дуже хороші батьки!.. Мати просили, щоб я тебе не затримував довго, то як ти?..

— Я би провела тебе спочатку до Лідуні, щоб передати гостинця, а потім у Соснівку, бо нестерпно хочу покохатися з тобою, даруй за щирість! У Лідуні ж будемо недовго?

— Якомога коротше, серце моє!.. Дякую тобі, як вірній і любій жоні, що заступилася за мене перед батьками!..

В Янчуковій квартирі, заклавши двері на колодки й завісивши обоє вікон фіранками, молодята мовчки роздягайся і лягли в ліжко, нетерпеливо упиваючись взаємною близькістю і цілуючись до мління.

— Хух! Який же ти в мене солодкий, до одуру, муже! — лежачи всім тілом на Петрові, Леся ніжно ласкала устами його мочки вух і рубець на шиї. — Може поцілуєш мені груди, то розстебни ліфчика на часинку, — дозволила.

— Я б і коси твої розплів?

— Медовий мій! Твоя ж я вся, то роби зі мною, що тобі забагнеться!

— І навіть? — Петро взявся розплітати товсту косу.

— І навіть! Ти ж мій бог!

— Почекаємо, ластівко моя! Адже зрадимо і собі, й батькам, а нам треба не вимушеного, а щирого їх благословення, не боязні, а навпаки — їхнього старання розголосити наше подружнє щастя! — цілував Петро Лесині груди, чамріючи.

— Дивовижний ти у мене і залізний! Увесь, як струна натягнутий, збуджений до трему тіла, як і я, а межі не порушуєш! — приходила до себе дівчина. — Що ж із нами далі буде, муже мій? Як себе поведемо? В армію ж тебе не візьмуть?

— Все може бути, Лесько! Не повинні, але ж уже намагалися перекомісувати мене до нестройової служби, хоч і десь у госпіталь.

— Чуєш, як співає нам соловейко, як цьвохкає?.. Чуєш, які луни котяться від тих трелей у лісі? — поміняла раптом тему розмови дівчина, притихнувши.

— Як би не чув, кохана? Чаруюсь тим співом кожен вечір!

— Треба ж їм отак заливатись!..

У передвечорінні закохані врешті розлучилися — у болісних муках взаємопотягу й мученичих умлівань. Леся полетіла додому, а Петро вернувся у квартиру і включив репродуктор. Вже незабаром почув тривожну об'яву — наказ наркома усім військовозобов'язаним, чиї прізвища починаються на «А», «Б», «О», «Ю», «Я», з'явитися у свої територіальні військкомати для цілодобового призову. Слідом був оголошений наказ черкаського військкома Видригана із вказівкою мати при собі пару білизни, онучі, ложку, речовий мішок, паспорт і військовий квиток, а мешканцям — не палити багаття, не світити світло на вулицях і запинати вікна, інакше — кара військовим судом.

Увесь наступний тиждень курорт вирував розбурханим бджолиним роєм. Хворі й відпочивальники спішно виїжджали хто-куди, а санаторна обслуга щодня ходила копати траншеї за містом.

Петро Янчук у розгубленій спантеличі і тривожних передчуттях переносив потроху до Лідуні свої книги й бібліотечні підручники, якими користувався у підготовці університетської програми. Вертаючись ночувати у квартиру, вечорами й ночами він бачив у червневому небі моторошні промені прожекторів, що перехрещувались і розходились, зводилися і падали, появлялися і зникали...

Серед тижня якось уранці Петра запросив у свій кабінет начальник куруправління Христо Анолович, спершу розпитавши детально, хто він та звідки родом, яких та де має родичів, а потім порадивши усе майно із санаторної квартири, як уже списане, перевезти кіньми до сестри у місто, бо курорт із понеділка закривається і передається військовому гарнізону під госпіталь. Та шокувала Янчука порада Атанасова спішно евакуюватися до дядька в Дніпропетровськ, бо в Черкасах йому лишатися на найближчий період небезпечно.

— Суто між нами скажу тобі, що деякі фінляндці вже арештовані, то й тобі раджу спати не вдома, бо ні за цапову душу, не згинувши по двох смертях, можеш згинути тепер. Всі ми під тим мечем, і недруг у нас спільний, — підсумував він, як Петро написав заяву на звільнення «у зв'язку з негайною евакуацією». — Розпорядися там у себе нині, бо потім буде пізно, та на тому прости і прощай! — і провів Янчука сумним поглядом.