Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Ні, ти не змиєшся! — волає Габі, підскакує і відважує мені ляпаса. Настільки з усієї сили, що мені мало голова не відвалюється. Ледве встигаю підхопити маскувальні окуляри. Дівулі за рундуком радісно гудуть.
Я повертаю ляпас перш ніж розумію, що все це затівалося заради чогось такого.
Габі задирає довбешку та верещить. Пронизливіше, ніж свердло електродриля, яке впивається в стіну. Дівулі підхоплюють це відьомське завивання й відвалюються від рундука: одна, друга, третя, наче перезрілі поганки, ось тільки поганки після цього не кинулися б на мене.
Схоплююся й затуляюся від них столом. У нього з льоту врізається пара каблуків. Азартно сапаючи і штовхаючись, дівулі намагаються подолати перешкоду, неабияк заважаючи при цьому одна одній.
Локатор на задньому плані швидко прямує до виходу. З висолопленим від поспіху язиком. До краю прагнучи стати невидимим. Єхидна намагається видертися на стіл, інші її стягують. Усе це — під безперервний ультразвуковий виск.
Здуріти можна! У якийсь момент я починаю відчувати себе справжнім щуром. Якому ось-ось переламають хребет каблуками. І якого потім, не перестаючи вищати, розмажуть по паркету. За що? Ні за що. Головне, це буде страшенно боляче.
Стіл врізається мені в живіт і суне вперед, відтісняючи до стінки. Заганяють у кут. Упираюся в стіну задом і пригальмовую стіл, і в цей момент мене хапають за волосся та мало не відривають голову від шиї. Тепер уже і я звискую, як вони.
— Та ви що, здуріли?
Це Мрець. Який озвався абсолютно даремно. Тому що мене загороджує стіл, а його — ні. І йому відразу показують, у чому тут різниця. Я рятую свій скальп ціною жмутів волосся, а Мрець очманіло відбивається від ніг і кігтів, які копають його і шматують, поки він не опиняється на підлозі.
Вискакую зі своєї загороди й біжу до нього. У будь-якій іншій ситуації я не побіг би, тому що Мрець — зовсім не той, хто потребує чиєїсь допомоги. Його іноді навіть Скорпіоном називають, бо на вигляд він такий самий прозорий, а в усьому іншому настільки ж безневинний, як скорпіон, але зараз я ні в чому не впевнений; здається, все-таки радше дівулі вб’ють його, аніж навпаки. У Кавнику вже сила-силенна всякого люду, і хтось устиг до них раніше за мене. Це добре, бо мій забіг на півдорозі уриває Єхидна, яка вчепилася мені в обличчя.
Далі важко зрозуміти, хто кого мордує і за що. Суцільне місиво з тіл, перевертаються якісь візки й столи, дівчачий вереск сягає небачених висот, і, як апофеоз, до Кавника вриваються Шериф і Чорний Ральф.
Чого й варто було чекати. Дивує тільки, що бардак на цьому не закінчується. Напевно, це через те, що дівулям, за великим рахунком, начхати на наших вихователів. Своїх старих вони побоюються, а про наших древніх достеменно знають, що, по-перше, ті до них і пальцем не торкнуться, а по-друге, не влаштують їм холеру постфактум. Отже, дриґанина триває, правда, недовго, бо незабаром з’являються і дівчачі приборкувачі.
Останні дві-три хвилини я не беру в цьому участі. Сиджу під рундуком, намагаючись зрозуміти, що за неприємний хрускіт пролунав, коли хтось наступив мені на руку, та чому шумить у вухах, а предмети навколо роздвоюються.
— Агов, Рудий, ти цілий?
Мною легенько стрясають. Я дивлюся на Руду, поки два її дуже рожеві обличчя не зливаються в одне, і тоді відповідаю, що так, цілий, хоч і не зовсім.
Кавник встелений тілами та скалками. Тіла нібито всі живі, принаймні ворушаться, а світ навколо незвично яскравий і гарний, і я не відразу здогадуюся, що це тому, що я дивлюся не крізь зелені окуляри. Шукати окуляри взагалі без сенсу.
Мікроб скиглить посеред кімнати, притримуючи щелепу. Кінь намагається його підняти. На третій спробі до нього приходить допомога в особі Москіта, і дві чорноспинні фігури урочисто виводять третю під лікті. Братерство Логів — зворушливе видовище.
— Вони всі худоба! Худоба! Не люди!
Рептилія Хресна відвезла візок з ридаючою Бедуїнкою, на ходу видираючи у неї з рук щось подібне до обушка. Ну ось до чого тут Бедуїнка? Хіба її хтось образив?
— Що трапилося? — нетерпляче питає Руда. — Ти поясниш чи ні?
— Хай би мені хтось щось пояснив. Я такому розумникові подарував би свій улюблений вентилятор.
Встаю, обмацуючи діючою рукою корсет — чи не тріснув. А його немає і близько. І я холону, пригадавши, що не ношу його вже два тижні з гаком. Тобто весь цей час я тут проскакав з незахищеним хребтом. Від цієї думки мені стає зовсім погано.
— Еге-гей, — лякається Руда. — Ти що, непритомнієш?
— Ні. Це у мене так душа в п’яти втікає. Зримо.
Шакал Табакі розкладає навколо себе клаптики різномастого волосся, як старий індіанець, що розжився купою свіжесеньких скальпів. Стиха наспівує. Страхітлива сценка.
Рука розпухла та пекельно болить. Пробую поворушити пальцями — і тут же усвідомлюю, що не варто було. Когось у цьому звалищі знудило. Частково на мене.
— Ходімо, допоможу тобі відмитися, — Руда бере мене за чистий рукав, спрямовуючи до дверей.
Ми перебираємося через завали перевернутих столів, стільців і розтрощених абажурів. Лорд, який сидить на стійці, похмуро мені киває. Здається, тут побували всі. І всі — НЕ ЗЕЛЕНІ! Від цього просто втомлюєшся.
У душовій кабінці (віднедавна я їх буквально не терплю) намагаюся пояснити Рудій, що сталося. Без особливого успіху, бо й сам нічого не розумію. Вона слухає, намилюючи мені голову, так що я її не бачу, відтак і реакції на свою розповідь відстежувати не можу.
— Габі не вигадує про вагітність?
— Звідки я можу знати? Якщо вагітні поводяться, як психи, — напевно, не вигадує.
Її ожинові очі нібито аж у сльозах від того, що я дивлюся на них крізь воду.
— А решта?
— Вони просто відразу ж долучилися. Ніби так і було задумано.
Вона пхає під струмінь мою майку, струшує — і на кахель падає бритва у футлярі. Руда підбирає її і тримає на долоні, розглядаючи.
— Слухай, а якби це були хлопці, ти б її вийняв?
— Напевно. Звідки я можу знати? Тягаєш ці бритви на собі з ранку до ночі, а коли треба, вічно забуваєш вийняти. Ось Мерцеві — тому й виймати не довелося б. У нього бритва завжди в руці. Не знаю, як це стається.
— Що ж ви ними не скористалися, ні ти, ні він?
Я прибираю з очей волосся, щоб краще бачити Руду, коли вона говорить такі речі.
— Маєш на увазі, полякати? Вони однаково не повірили б.
За межами кабінки Шериф ревом скликає всіх «учасників цирку» на Могильне прочісування.
— Я хочу, щоби ти зрозумів, — Руда полоще мою майку під душем. Її власна зробилася такою ж мокрою, і шорти також. — Що вони могли вбити вас. Запросто, — договоривши, Руда вперше дивиться мені в очі. — Цього не сталося не тому, що вони вас пошкодували.
— Ну, це-то я якраз зрозумів. Тільки не зрозумів, за що.
— І не зрозумієш.
Я тримаю постраждалу руку витягнутою, подалі від себе й від стін. Доводиться весь час стежити, як би що-небудь не зачепити. Це заважає мені зосередитися на нашій розмові. Це, а ще голос Шерифа, який тупотить по вмивальні та грюкає в кабінки.
Руда має
