Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Рудий

— Чистий, як видіння, та неосвічений — існуватиме попри смертельні до нього доповнення.

Боб Ділан. Тарантул

Перекидають відро з мильною водою. Брязкіт, плюскіт — і пінні річки розтікаються по підлозі. Для мене — зелені. Для решти — напевно, сірі. Ті, хто не встиг утекти, скупчилися на підвіконнях і з жахом витріщаються.

Друге відро. Річки отримують підкріплення, і на підлозі вже озеро. Правда, я в ньому плавати не став би. Самі плювки чого варті, хоч їх якраз і не видно, злилися з мильною піною. Зате недопалки та всіляка недогрижена погань на плаву неприємно змінює обриси.

— Човна б сюди, — пищить з підвіконня Білопуз, небезпечно звішуючись. — Поплавати-­поплавати! От би нам човен і весла!

Хтось скидає його вниз, і загальної намоклості більшає на одного Щурика.

Мікроб і Мавпа з кислими мінами женуть перед собою дві швабри з нанизаними ганчірками. Бризки, звичайно, летять, і вони нажахано дивляться на свої блискучі чобітки, так ніби весь місяць щодня не ходили по всьому цьому ж таки, лишень без води. Шваб­ри доїжджають до стін, розвертаються й сунуть назад. Розмазування бруду, якщо чесно. Пуття майже ніякого, але якщо бодай цього хоч іноді не робити, страшно думати, що з усіма нами станеться.

Габі, Єхидна та Спірохета тупцяють у дверях, одягнені нібито для прибирання. Єхидна навіть тримає щітку. Двома кігтиками. Наче букетик орхідей.

Роззираюся по спальні. Майже порожньо, якщо не рахувати глядачів. Усе, що можна було потягти, потягли. Хапаю спальник, який дрейфує поблизу, і волочу його у ванну. Він вивергає потоки води, й дівулі з вереском розбігаються. Ну ще б їм не розбігатися.

Це спільний трахальний спальний мішок, і що в ньому всередині — краще навіть не уявляти. Я в нього навіть під дулом пістолета не поліз би.

Опускаю чудовисько, з якого дзюрчить вода, у ванну, відгвинчую обидва крани й сіпаю блискавку. Її, природно, заклинило. Сіпаю сильніше. «Лягай і здохни на місці» — ось як це називається. Залишаю мішок спливати кров’ю та чимшвидше вшиваюся.

У спальні міні-мітинг посеред обмілілого озера. Оплакують зникнення заповітного спального мішка. «Де ми тепер будемо злягатися, браття і сестри?» Дивляться не те щоб доброзичливо.

«Ти його викинув! Як же ж ми тепер?»

Білопуз прополіскує у відрі свої кеди. Його мішок абсолютно не цікавить.

— Ну, то ми візьмемо твій, — каже Гібрид діловито. — Твій іще просторіший. Бо ж старий ти намочив. І тепер він нескоро висохне.

Я показую йому, як, де та за яких обставин він торкнеться мого спальника.

— Ну, то я тебе поріжу нафіг! — волає Гібрид. — Уночі поріжу, як ковбасу, ото просто нині, чуєш, ти?

Я від нього чув і не таке, а ріже він тільки стіни та меблі, так що на його крики давно ніхто не реагує.

— Прибирання має свою ціну, — кажу я.

Гібрид нишпорить по своїх кишенях, він має дуже нещасний вигляд. Вочевидь, знову загубив бритву. Вічна приключка.

Логи з ненавистю викручують ганчірки. Напівголий Вікінг драїть стіл, поплювавши на нього — за браком інших миючих засобів.

Заплющую очі, і...

Видіння. Ця ж таки спальня, але чиста, як першого дня, коли ми сюди ввійшли. Білосніжні стіни, блискучі шибки. Ніяких мішків, ніяких Щурів... Навіть жодного плеєра. Могильник, одним словом. Рідне, улюблене місце. Тільки без Павуків.

Струшуюся, хапаю вільну швабру й біжу в найдальший куток. Тру і тру, поки в очах не темніє. На підлозі з’являється тільки невелика світла пляма, і все. А спина вже виє, протестуючи. Доводиться сісти на підлогу.

Шльопає Білопуз, весь така мила-мила-мила дитина.

— Тобі допомогти? Можна?

— Давай, — хриплю. — Допомагай. А то щось не видно результатів.

— Ось у цьому місці трішечки видно, — запевняє він мене й береться за швабру. Сам не набагато товщий, ніж її держак.

Я дивлюся, як він старається, потім на Логів, які вдають, що стараються теж, потім на презерватив, який пропливає неподалік. Хтось долив іще води, хоча сказано було, що більше двох відер не можна, бо може перетекти на перший. Якби ще вони всю цю воду відразу висушували, а то тільки ганяють її від стінки до стінки.

І знову хтось згриз алое. Подарунок Стервожера. Тільки корінець стирчить. Беру горщик, роздивляюся, і Гібрид відразу починає чистити нігті, фальшиво насвистуючи. Мало я зустрічав у своєму житті людей, які жеруть усе підряд — і тільки здоровішають. Один із них — Гібрид. Підозрюю, що ночами він і нас обгризає помаленьку, так, що ми не помічаємо. Що-що, а зубну пасту точно винищує він. Більше нікому.

Приміряюся, ніби зараз кину в нього горщик, він сідає й верещить. Мікроб із Мавпою скиг­лять:

— Ну куди, Рудий! Ми ж прибираємо!

Послухавши їх, хтось інший, може, і повірив би, що це так.

— Добре, — кажу. — Прибирайте далі, — і йду на свіже повітря, перекурити й перевести подих, хоча знаю, що дарма. Ще двері не зачиняться, а вони вже все покидають і побіжать перевіряти свій безцінний спальний мішок. Чи він, бува, не розповзся.

У коридорі четверо бездомних Щуренят сидять біля порогу. Як бідні сирітки в зимову ніч.

— А коли це все закінчиться?

— Коли можна буде повернутися?

— Чому так довго?

— Терпи, Рудий, терпи, — кажу сам собі чимголосніше, і це їх ненадовго затикає. Скориставшись паузою, втікаю до Кавника. Хоча це нічого не гарантує. Як захочуть, то припруться навіть туди. Був би я їхнім батьком, давно всіх передушив би. Суцільне скиглення та прищі, таке кого хочеш зведе з розуму.

У Кавнику дівич-вечір. Шестеро ходячих. Зайняли весь рундук і спілкуються. Троє дів­чат тільки-тільки з прибирання. На чолах іще не обсохнув трудовий піт. Бесідують, судячи з приглушених викриків, про важливе. Обтягнуті блискучими шортами задки погойдуються, наче хвости у знервованих кішок. Окрім них людей майже нема. Мрець — із книжкою, Локатор дрімає у візку.

— Підгрібай сюди, — кричить мені Мрець. — Воруши ластами! Я для тебе місце тримаю.

Вільних місць ціла купа, так що він це суто за звичкою кричить. Підходжу й сідаю поряд, і відразу ж усі дівчата обертаються та вмовкають з нехорошим блиском в очах. Ніби тільки мене й чекали.

Мрець крутить головою, не розуміючи, у чім річ. Холодна пауза на дві хвилини, а потім, як постріл, удар склянкою об рундук.

— Отак-от, — голосно повідомляє Габі. — Занапащена я тепер навіки. Через цього виродка.

Я хотів чого-небудь випити, але під їхніми поглядами передумую. Запросто можна за­хлиснутися.

— Що таке? — запитую, бо з усього виходить, що виродок — це я.

— Він ще питає! — гудуть голоси підтримки, а Довга звалюється з рундука й дибуляє до мене, дивом не звалюючись з каблуків.

— Скотина, — виціджує крізь помаду. — Вагітна я, ось що!

Навіть Локатор прокинувся. Цирк, одним словом. А мені взагалі-то і в Щурнику вистачає істерик без приводів.

— Добре, зрозуміло, а я тут до чого?

— До чого? — зі свистом перепитує Габі. — Може, ще скажеш, це не твої Щури погані постаралися, не ти сам, собацюра недобитий!

— Давай, котися звідси, — раджу, відчуваючи, що котитися доведеться радше