Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
Грубий не розуміє слів, але розпізнає інтонації. Заспокоєний моїм голосом, він запихає ковдру якнайглибше в рот. Я опускаюся перед ним навпочіпки.
— Ти помічаєш, що ми майже весь час розгулюємо по Дому, що в спальні зараз ніхто не сидить? Помічаєш, що ми стали часто залишати тебе самого? Життя перетекло в коридори, а ти залишився тут, бідолаха. Але, може, тобі так краще? Ціла кімната у твоєму розпорядженні. Купа предметів. Бачиш, ось у чім річ: там, на даху, був хтось із нас. Хтось, хто може ходити. Не Сліпий... Не Горбач... Не Лері... Чорний? Македонський?
Грубий випльовує нитку, яка потрапила йому в рот, і кривиться.
— Це цілком міг бути Чорний. Після того, що трапилося з Вовком, це міг бути навіть я сам, але це був хтось інший. Скажімо, Чорний. І дівчинка із зеленим волоссям готова видряпати мені очі, аби я про це не дізнався. Кумедно, правда? Вона боялася мене. Лорда їй теж хотілося прогнати, але його вона не боялася. А зараз, скажи мені, Грубий, хто може боятися Сфінкса й чому? Що для цього треба зробити? Щось дуже й дуже нехороше. Це моє останнє питання. Здається, я знаю відповідь, але, можливо, мені це тільки здається. Чи сиджу я тут в засідці, чи чигаю на когось, хто мені відповість?
Грубий глибоко зітхає, витріщаючись на мене очками-намистинами.
— Я боюся, Грубий, — кажу я йому. — Розумієш? До смерті. Подивитися йому в очі — і дізнатися… Чому він стирчав на даху тоді — і чому робить це тепер. У чому його провина й страх.
Грубий явно чекає від мене казку про синє море та білий пісок. Нитки звисають з його відкопилених губ тут і там, як сомові вуса, і він чистить себе, як уміє, не перестаючи уважно слухати. Він дивиться на мене й на того, хто сидить поряд зі мною, так само як я, навпочіпки. Нас троє сидить у колі над пожованою ковдрою, і цей третій теж уважно слухає, бо насправді мої слова призначені йому, і слова, і запитання — і він це знає.
— Що ти зробив, Македонський? — запитую я.
— Здається, я вбив його, — відповідає тихий, майже байдужий голос.
— Чому?
— Я боявся. Мій страх міг зробити це незалежно від моєї волі. Ти знаєш, я не хотів би заподіяти тобі біль. Він був страшною людиною. Я радий, що сказав тобі, Сфінксе, радий, що ти запитав. Роби тепер зі мною, що хочеш. Якщо звелиш піти, я піду.
Грубий розриває сигаретну пачку й радісно ухає, побачивши, як з неї висипалися сигарети. Хапає відразу дві, запихає в рот і тут же з огидою випльовує.
Я встаю й виходжу зі спальні. Не дуже розуміючи, куди йду та навіщо. Знаю тільки, що мені треба рухатися. Байдуже, в який бік.
— Еге, та ти, здається, в моєму одязі, Сфінксе?
Зустрічна фігура, яку треба обійти. Чорний, із величезним динаміком в обіймах.
— Так. Це твій одяг. У нас із Лордом сьогодні був день спогадів...
Роблю крок убік, але він знову заступає мені дорогу.
— Що сталося, Сфінксе? На тобі лиця не знати.
Стою, чекаючи, коли йому набридне стирчати переді мною. Дивлюся на його підборіддя, що вткнулось у динамік. Потім динамік зникає, поставлений на підлогу, й підборіддя зникає разом із ним. Чорний стоїть, згорбившись, так ніби пошкодив собі хребет.
— Так, — каже він. — Страшнувато на тебе дивитися, але я, нехай уже, переживу. Можу я чимось допомогти?
— Можеш. Запхай мене в яку-небудь щілину й зацементуй її.
— Зрозуміло, — Чорний випростався. — Ходімо. Я тобі це організую. І щілину, і цемент, і надгробний напис. Тільки потерпи до першого.
Динамік він залишає посеред коридора, як пам’ятний обеліск на честь нашої зустрічі. Я слухняно йду за ним. Ми виходимо на сходи. Спускаємося та знову йдемо. В актовому залі, як завжди, хтось натхненно терзає рояль, і хвилі цього натхнення заливають весь перший поверх. Чорний заводить мене в напівпорожню кімнату. Це склад, де нагромаджено гори картонних коробок. Одна з коробок частково відкрита, і в щілину визирає запакований у пінопласт унітаз. Ми в кімнаті унітазів.
Чорний копирсається за однією з коробок, бурмоче щось незрозуміле. Вивуджує звідти пляшку, а потім іще одну.
— По-моєму, — каже він, — тобі треба випити. Зможеш втримати сам? Келихи в мене тут не передбачені.
— Спробую, — говорю я. — А що всередині?
— Спирт, розведений яблучним соком.
Я сміюся. Чорний перекидає на бік порожню коробку та розставляє на ній пляшки.
— Познайомишся з Песячими пристрастями. Це їхній улюблений напій. Коли звикнеш, дуже навіть нічого. Усе залежить від того, в яких пропорціях розвести.
— Та мені начхати, — говорю я. — Хай там буде навіть і чистий спирт.
— Я бачу, що тобі начхати, — Чорний сідає на підлогу й відкручує кришку однієї з пляшок. — То що все-таки сталося? Може, розкажеш?
Хитаю головою.
Він передає мені пляшку.
— Як хочеш. Я не наполягаю, сам розумієш.
Собача суміш не подібна на жоден з відомих мені напоїв. Люта гидота, хоча після третього або четвертого ковтка це вже не так помітно.
— Не налягай, — попереджає Чорний. — А то вирубаєшся.
— Дивні ці Пси, — відповідаю я. — І пристрасті в них дивні.
— У нас, — виправляє мене Чорний. — Не забувай, я тепер теж Пес.
— Так, — кажу я. — Світло-палевий. Кошлатий. Великий. Ти коли-небудь помічав, якого кольору очі в Македонського? Вони в нього, як осіннє листя. Крапчасті...
— Не придивлявся.
— Дарма. Там багато всього. Знаєш, у чому полягає мій головний секрет, Чорний? У кожного в Домі є свій секрет. У мене теж є. Мій секрет у тому, що я можу змитися звідси у будь-який момент. Як тільки захочу.
Чорний опускає пляшку, похлинувшись її вмістом.
— Куди це, цікаво?
— Сюди ж. Але не зовсім сюди. У сюди, яке не зовсім тут. Це секрет, май на увазі.
— Зрозуміло, — каже Чорний. — У пляшку зі спиртом і яблучним соком. Здається, тобі вже досить.
Я розмазуюся по стіні, вкладаю ноги на ящик. Затиск у граблі заклинило, так що тримати мені тепер пляшку з-під Псячої радості до кінця моїх днів.
— Загинай за мене пальці, Чорний. Я буду перераховувати тобі паралельні світи, придатні для втечі.
— Давай, — говорить Чорний. — Не соромся.
Двері відчиняються, на порозі — Лорд, який граційно погойдується між двома милицями.
— Я тебе все-таки знайшов! — каже він.
— І цей теж у моєму одязі, — дивується Чорний. — Що на вас найшло? Ходи сюди, Лорде, здається, він уже готовий. Балакає про паралельні світи.
— Цікава тема.
Лорд підпливає до нас, падає на вільну коробку і з гуркотом складає милиці навхрест біля стіни.
Я заплющую очі. Тоді розплющую.
Й опиняюся нараз у всьому. У стінах, у підлозі, в стелі, в Чорному, в Лордові, в милицях Лорда. Я, наче лійка виру, засмоктую світ. Та моя частина, котра ціліша за інші, стривожена моїм вчинком. Вона розтривожена тим, що відкрила іншому мені пляшчаний тайник і дала спізнати смак його вмісту, тому мені, котрий — лисий і шаленоокий — сидить навпроти, закинувши ноги на ящик, ця інша моя частина — вона найкомфортніша, бо найбіліша, — каже:
— Чорт, не думав, що його так розвезе. Що нам робити, Лорде?
Ще одна моя частина, котра
