Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Що сталося, любий мій де Люпо? — спитав генеральний прокурор.
— Мене надіслав король, — тихенько відповів граф. — Вам надають необмежених прав, щоб добути листи пані де Серізі і пані де Мофріньєз та листи Клотильди де Гранльє. Ви можете порозумітися з цим паном...
— Хто це? — спитав генеральний прокурор де Люпо на вухо.
— Я не маю від вас таємниць, мій любий генеральний прокурор, це славнозвісний Корантен. Його величність пропонує вам особисто переказати йому всі обставини цієї справи і умови, що забезпечують успіх.
— Зробіть мені послугу, — відповів генеральний прокурор, — скажіть королю, що все зроблено і що я не мав потреби в цьому панові, — додав він, показуючи на Корантена. — Я поїду до його величності по розпорядження щодо закінчення справи, і це стосуватиметься зберігача печатки, бо йдеться про два помилування.
— Ви мудро вчинили, випередивши події, — сказав де Люпо, стискаючи руку генеральному прокуророві. — Король не хоче, щоб напередодні важливої спроби перство і знатні родини були знеславлені, забруднені. Це вже не дрібний кримінальний процес, це державна справа...
— Але скажіть королю, що коли ви прийшли, все було закінчено.
— Справді?
— Я так думаю.
— У такому разі ви будете зберігачем печатки, коли зберігач печатки стане канцлером, любий мій.
— Я не честолюбний! — відповів генеральний прокурор.
Де Люпо вийшов, сміючись.
— Попросіть принца поклопотатись перед королем про десятихвилинну аудієнцію для мене о пів на третю, — додав пан де Гранвіль, провадячи графа де Люпо.
— І ви не честолюбні! — сказав де Люпо, хитро глянувши на пана де Гранвіля. — Годі вам, у вас двоє дітей, ви хочете стати, принаймні, пером Франції...
— Коли пан генеральний прокурор має листи, моє втручання стає зайвим, — зауважив Корантен, залишившись сам з паном де Гранвілем, який дивився на нього з цілком зрозумілою цікавістю.
— Така людина, як ви, ніколи не може бути зайвою в подібній делікатній справі, — відповів генеральний прокурор, бачивши, що Корантен усе зрозумів і все чув.
Корантен вклонився, злегка кивнувши головою з майже поблажливим виразом.
— Чи знаєте ви, пане, особу, про яку йдеться?
— Так, пане граф, це Жак Коллен, ватажок товариства “десяти тисяч”, скарбник трьох каторг, каторжник, що зумів протягом п’яти років ховатись під сутаною абата Карлоса Еррери. Як саме дістав він доручення від короля Іспанії до покійного короля, — ми всі плутаємось, шукаючи правди в цій справі. Я чекаю відповіді з Мадрида, куди я надіслав запит і довірену особу. Цей каторжник знає таємниці двох королів.
— Це людина надзвичайно міцного гарту. Ми можемо вибирати одне з двох: або прив’язати його до себе, або позбутись його, — сказав генеральний прокурор.
— У нас була така сама думка, і це велика честь для мене, — зазначив Корантен. — Я змушений мати стільки думок і для стількох осіб, що при такій кількості я повинен зустрітися з розумною людиною.
Це було сказано так сухо і таким крижаним тоном, що генеральний прокурор замовк і взявся до деяких спішних справ.
Не можна уявити собі здивування мадемуазель Жакліни Коллен, коли в “залі загублених кроків” з’явився Жак Коллен. Вона стояла, як укопана, взявшись руками в боки, бо була одягнена, як жінка, що торгує городиною. Хоч як вона звикла до штук свого племінника, але ця остання перевершувала все.
— Ну, якщо ти на мене будеш дивитись отак немов на колекцію з корисних копалин, — сказав Жак Коллен, беручи під руку свою тітку і виводячи її з зали, — то нас обох вважатимуть за рідкісні речі, можливо, затримають, і ми згаємо час.
І він зійшов сходами торговельної галереї, що веде на вулицю Барільєрі.
— Де Паккар?
— Він чекає мене в Рудої і прогулюється по Квітковій набережній.
— А Прюданс?
— Вона в неї, як моя хрещениця.
— Ходімо туди...
— Глянь, чи за нами не стежать.
Руда торгувала залізним товаром на Квітковій набережній, вона була вдовою славетного вбивці, одного з товариства “десяти тисяч”. В 1819 році Жак Коллен чесно передав двадцять з лишком тисяч франків цій дівчині від її коханця після його страти. Тільки Жак Коллен знав про інтимний зв’язок цієї молодої особи, на той час модистки, з фананделем.
— Я “мага” твого чоловіка, — сказав тоді пансіонер із дому Воке модистці, яку він викликав у Зоологічний сад. — Він, напевне, казав тобі про мене, малятко. Той, хто мене зрадить, помре того ж таки року. Той, хто мені вірний, не повинен нічого від мене боятись. Я “друг” такий, що помру, не сказавши жодного слова, яке компрометувало б тих, кому я бажаю добра. Віддайся мені, яка душа чортові, і ти матимеш користь з цього. Я обіцяв твоєму бідному Огюстові, що ти будеш щаслива; він хотів, щоб ми жили в розкошах, і його “скосили” через це. Не плач, слухай мене. Ніхто в світі, крім мене, не знає, що ти була коханкою каторжника, вбивці, якого в суботу “угробили”. Я ніколи нічого про це не скажу. Тобі двадцять два роки, ти гарна, тепер ти маєш двадцять шість тисяч франків. Забудь Огюста, одружись, стань чесною жінкою, якщо можеш. Я хочу, щоб у подяку за цей спокій ти служила без вагання мені й тим, кого я до тебе надсилатиму. Я ніколи від тебе не вимагатиму нічого, що компрометувало б тебе, твоїх дітей, твого чоловіка, якщо він буде в тебе, твою сім’ю. При моєму ремеслі мені часто буває потрібне вірне місце, щоб поговорити, щоб сховатись. Мені потрібна вірна жінка, щоб віднести листа, взяти
