Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

— Ви певні цього? — спитав пан де Гранвіль, і на його обличчі відбився болісний подив.

— Міркуйте самі, пане граф, чи маю я підстави боятись цього нещастя. Коли я розгорнув пачку листів, взятих у домі нещасного молодого чоловіка, Жак Коллен кинув на них гострий погляд і задоволено всміхнувся; судовий слідчий не міг помилитись щодо значення цієї посмішки. Такий закінчений негідник, як Жак Коллен, побоюється випустити подібну зброю. Що ви скажете про ці документи, коли вони будуть в руках адвоката, якого той шельма вибере собі серед ворогів уряду і аристократії? Моя дружина, вдячна герцогині де Мофріньєз, поїхала попередити її, і в цю хвилину вони, мабуть, радяться у де Гранльє...

— Розпочинати процес такої людини неможливо! — скрикнув генеральний прокурор, підводячись і великими кроками бігаючи по кабінету. — Очевидно, він сховав документи в надійне місце...

— Я знаю де, — сказав Камюзо.

Одне це слово згладило всі ті упередження, які мав проти нього генеральний прокурор.

— Кажіть! — сказав пан де Гранвіль, сідаючи знову.

— Їдучи з дому до палацу правосуддя, я багато міркував над цією сумною справою. У Жака Коллена є тітка, справжня, а не фальшива тітка, жінка, про яку префектура дістала довідку від політичної поліції. Він учень і бог цієї жінки, сестри його батька, на ім’я Жакліни Коллен. У цієї шельми є крамниця ношеного одягу, і завдяки зв’язкам, створеним через цю торгівлю, вона знає багато родинних таємниць. Якщо Жак Коллен довірив комусь ті рятівні для нього папери, то, звичайно, цьому створінню; заарештуймо її.

Генеральний прокурор кинув на Камюзо хитрий погляд, що означав: “Ця людина не така дурна, як я вчора гадав, вона тільки занадто молода, не вміє ще правити віжками правосуддя”.

— Але, — провадив далі Камюзо, — щоб це вдалось, треба змінити всі заходи, яких ми вчора вжили, і я прийшов до вас по пораду, по розпорядження...

Генеральний прокурор узяв свій розрізальний ніж і тихенько постукував ним по краю стола, жестом, характерним для всіх замислених людей, що цілком поринули в роздум.

— Три знатні родини в небезпеці! — скрикнув він. — Тут не можна припускати ніякої необережності... Ви маєте рацію, насамперед підемо за аксіомою Фуше: “Заарештуймо!” Треба негайно повернути Жака Коллена до секретної камери.

— Таким чином ми визнаємо, що це каторжник. Це знеславить пам’ять Люсьєна...

— Яка жахлива справа! — сказав пан де Гранвіль. — Скрізь небезпека!

У цю хвилину ввійшов начальник тюрми — звичайно, постукавши, але доступ до такого кабінету, як кабінет генерального прокурора, охороняється дуже пильно, і тільки свої люди в прокуратурі мають право стукати в двері.

— Пане граф, — сказав пан Го, — з вами хоче говорити підслідний, що зве себе Карлос Еррера.

— Чи він бачився з ким-небудь? — спитав генеральний прокурор.

— З ув’язненими, бо він у дворику приблизно з половини на восьму. Він бачився також із засудженим на смерть, який, очевидно, щось йому розповів.

Пан де Гранвіль, в пам’яті якого блиснула, немов промінь світла, одна фраза пана Камюзо, зрозумів, яку користь можна мати, щоб добитися листів, від признання інтимного зв’язку між Жаком Колленом і Теодором Кальві. Задоволений тим, що він має підставу відкласти страту, генеральний прокурор жестом покликав до себе пана Го.

— Я маю намір, — сказав він йому, — відкласти на завтра страту; проте, цього не повинні підозрювати в Консьєржері. Цілковита мовчанка! Нехай кат іде нібито наглядати за готуванням. Надішліть сюди під доброю охороною цього іспанського священика, у нас його вимагає іспанське посольство. Хай жандарми приведуть пана Карлоса вашими особистими сходами, щоб він не міг нікого бачити. Попередьте жандармів, щоб кожний вів його під руку аж до дверей мого кабінету... Чи певні ви, пане Го, що цей небезпечний іноземець не міг бачитись ні з ким, крім арештантів?

— Ах, у ту хвилину, коли він вийшов із камери засудженого до страти, з’явилась дама, що хотіла бачити його.

Тут судді обмінялись поглядом, але яким поглядом!

— Яка дама? — спитав Камюзо.

— Одна а його покутниць... якась маркіза, — відповів їм пан Го.

— Щодалі гірше! — скрикнув пан де Гранвіль, дивлячись на Камюзо.

— Вона примусила жандармів і наглядачів поморочити голову, — провадив спантеличений пан Го.

— У ваших обов’язках немає незначних речей, — суворо сказав генеральний прокурор. — Консьєржері недарма так обмурована! Як ця дама ввійшла?

— З перепусткою по формі, пане, — зазначив начальник. — Ця дама, розкішно одягнена, в супроводі лакея і гайдука, приїхала в чудовій кареті, щоб побачитися зі своїм духівником, перш ніж поїхати на похорон того нещасного юнака, якого ви наказали винести.

— Принесіть мені її перепустку з префектури, — сказав пан де Гранвіль.

— Вона видана за рекомендацією його вельможності графа де Серізі.

— Яка з себе була ця жінка? — спитав генеральний прокурор.

— Нам здалося, що ця жінка зі світського товариства.

— Ви бачили її обличчя?

— На ній була чорна вуаль.

— Про що вони розмовляли?

— Та що могла сказати благочестива жінка з молитовником!.. Вона попросила благословення в абата, стала навколішки...

— Довго вони розмовляли? — спитав суддя.

— Менше, ніж п’ять хвилин; але ніхто з нас не зрозумів нічого, очевидно, вони говорили іспанською мовою.

— Розкажіть нам усе, пане, — провадив генеральний прокурор. — Повторюю вам, найменша подробиця має для нас вирішальну вагу. Хай це буде вам прикладом.

— Вона плакала, пане.

— Чи справді вона плакала?

— Цього ми не могли бачити, вона ховала обличчя в хусточку. Вона подарувала триста франків золотом для в’язнів.

— Це не вона! — скрикнув Камюзо.

— Бібі-Люпен, — провадив далі пан Го, — скрикнув: “це хіпесниця”.

— Він на цьому розуміється, — сказав пан де Гранвіль. — Підпишіть ордер на арешт, —