Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Ви, може, думаєте, що я на вітер базікаю? — провадив Дурисмерть, помітивши, що Паккар пропустив кілька зайвих скляночок. — Слухайте! В льоху цього будинку є двісті п’ятдесят тисяч франків золотом...
У кареті знов запанувала цілковита мовчанка.
— Це золото в дуже міцному ґрунті... Треба витягти гроші протягом трьох ночей. Жакліна вам допоможе... Сто тисяч франків підуть на сплату за дім, п’ятдесят тисяч — на купівлю будинку, а решту ви залишите.
— Де? — спитав Паккар.
— В льоху? — сказала Прюданс.
— Мовчіть! — відповіла Жакліна.
— Так, але для перевезення цього вантажу треба згода “загрібайла” (поліції), — зауважив Паккар.
— Ми її одержимо, — сухо відповів Дурисмерть. — Чого ти втручаєшся!
Жакліна глянула на свого племінника і була вражена зміною його обличчя, що просвічувало крізь байдужу маску, під якою ця сильна людина звичайно ховала свої почуття.
— Доню моя, — сказав Жак Коллен, звертаючись до Прюданс Серв’єн, — моя тітка передасть тобі сімсот п’ятдесят тисяч франків.
— Сімсот тридцять, — сказав Паккар.
— Нехай так! Сімсот тридцять, — провадив Жак Коллен. — Треба, щоб цієї ночі ти вернулась під яким-небудь приводом у будинок пані ван Богсек. Ти вилізеш слуховим вікном на дах, крізь димар спустишся в спальню твоєї покійної господині і покладеш на її ліжку під матрац пакет, який вона зробила...
— А чому не крізь двері? — спитала Прюданс Серв’єн.
— Дурна, там же печаті! — відповів Жак Коллен. — Через кілька днів складатимуть акт описування, і ви не будете винними в крадіжці...
— Хай живе “маза”! — скрикнув Паккар. — Ах, яка добрість!
— Кучер, спиніться, — крикнув своїм сильним голосом Жак Коллен.
Фіакр був напроти зупинки візників біля Зоологічного саду.
— Тікайте, дітки, — сказав Жак Коллен, — і не робіть дурниць! Будьте сьогодні о п’ятій годині на мосту мистецтв, і моя тітка скаже вам, чи не буде зміни наказу. Треба все передбачити, — тихенько додав він тітці на вухо. — Жакліна завтра пояснить вам, як витягти золото з “глибини”. Це дуже делікатна операція...
Прюданс і Паккар скочили на брук Королівської площі, щасливі, як помилувані злочинці.
— Ах, що, це за людина наш “маза”! — сказав Паккар.
— Це був би король серед чоловіків, якби він не зневажав жінок..
— Ах, він такий ласкавий! — скрикнув Паккар. — Ти бачила, якого стусана він мені дав? А ми заслуговували на те, щоб нас відіслали до прабатьків, бо ж це, зрештою, ми йому завдали такої скрути...
— Тільки б не затяг він нас у який-небудь злочин, щоб відіслати на “леваду”, — сказала хитра і розумна Прюданс.
— Отаке! Якби це йому спало на думку, він сказав би, ти його не знаєш. Як добре він влаштовує твоє майбутнє! От ми і буржуа! Яке щастя! О! Коли цей чоловік кого-небудь полюбить, то ніхто не зрівняється з ним щодо добрості.
— Кицю, — сказав Жак Коллен своїй тітці, — подбай про те, щоб приспати Гонору; через п’ять днів її заарештують і в її кімнаті знайдуть сто п’ятдесят тисяч франків золотом, які засвідчать убивство старих Кротта, батька і матері нотаріуса.
— За це вона дістане п’ять років у Маделонет, — сказала Жакліна.
— Приблизно, — відповів Жак Коллен. — Отже, це буде для Нуррісон причиною, щоб позбутись будинку. Вона сама не може керувати ним, а знайти таку управительку, як хочеш, не легко. Ти прекрасно зможеш улаштувати цю справу. У нас там буде око... Але всі ці три операції підпорядковані тій угоді, яку я маю скласти щодо листів. Отже, розпори плаття і дай мені зразки товару. Де сховані три пачки?
— Чорт побери! В Рудої!..
— Кучер! — крикнув Жак Коллен. — Повертайтесь до палацу правосуддя, та мерщій. Я обіцяв діяти швидко, але ось уже півгодини минуло, це занадто. Залишайся в Рудої і передай запечатані пачки канцелярському службовцеві, який прийде і спитає пані де Сент-Естев. Це “де” буде паролем, і він повинен тобі сказати: “Пані, я прийшов від пана генерального прокурора з приводу того, що ви знаєте”. Стій біля дверей Рудої, дивись, що відбувається на Квітковому базарі, щоб не привернути увагу Прелара. Тільки-но ти віддаси листи, то можеш сказати Паккарові і Прюданс, щоб вони діяли.
— Я тебе розумію, — сказала Жакліна, — ти хочеш замінити Бібі-Люпена? Смерть цього хлопця перевернула тобі мозок.
— Та ще Теодор, якому збирались обстригти волосся, щоб “скосити” його сьогодні о четвертій годині! — скрикнув Жак Коллен.
— Зрештою, це ідея! Ми закінчимо життя, як чесні люди, в гарному маєтку, в прекрасному кліматі, в Турені...
— Що мені лишалось? Люсьєн забрав мою душу, все щасливе моє життя. Я бачу перед собою ще тридцять років нудьги, і в мене не вистачає мужності. Замість бути “мазою” каторги, я буду Фігаро правосуддя, і помщусь за Люсьєна. Тільки натягши шкуру “загрібайла” (поліції), я певен, що знищу Корантена. Завдання пожерти людину — це все ж таки життя. Звання, створені світом, — це тільки видимість; лише ідея реальна, — додав він, ляснувши себе по лобі. — Що в тебе зараз є в нашій скарбниці?
— Нічого, — сказала тітка, перелякана виразом і поведінкою свого племінника. — Я все тобі віддала для твого хлопця. В Рометти не більше двадцяти тисяч франків на торгівлю. В панні Нуррісон я взяла все, в неї було близько шістдесяти тисяч франків власних грошей. Ах, ми таки вскочили в халепу! Хлопець з’їв “паскудство” фананделей, нашу скарбницю і все, що мала Нуррісон.
— Отже, разом?
— П’ятсот шістдесят тисяч.
— Ми маємо сто п’ятдесят тисяч золотом, які нам повинні дати Паккар і Прюданс. Я скажу тобі, де взяти ще двісті... Решту одержимо зі спадщини Естер. Треба відшкодувати Нуррісон. Я скоро організую потрібний мені священний батальйон з Теодора, Паккара, Прюданс, Нуррісон і з тебе. Слухай, ми наближаємось...
