Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

життя людини не поважають, і все це зовсім просто. Там вірять, що в нас є душа, щось невиразне, якась ваша подоба, що переживає нас, що житиме вічно. Спробуйте розказати ці байки нашим дослідникам! Країни атеїстичні і філософські примушують тих, хто замахується на людське життя, дорого платити за нього і вони мають рацію, бо вірять тільки в матерію, тільки в теперішнє. Якби Кальві виказав жінку, від якої він одержав крадені речі, ви знайшли б, хоч не справжнього винуватця, — бо він і так у ваших пазурях, — то співучасника, якого бідний Теодор не хоче занапастити, бо це жінка. Що ж поробиш!.. Кожна професія має свої поняття про честь; мають їх так само і каторжники та шахраї. Тепер я знаю вбивцю тих двох жінок і винуватців цього зухвалого, чудного, незвичайного злочину; мені розповіли про нього з усіма подробицями. Відкладіть страту Кальві, і ви дізнаєтесь про все. Але дайте мені слово повернути його на каторгу, пом’якшивши його кару... При такому стражданні, як моє, не можна утруднювати себе брехнею, ви розумієте. Те, що я кажу вам — правда.

— Хоч це і принижує правосуддя, яке не повинно йти на подібні компроміси, але, маючи справу з вами, Жак Коллен, я вважаю за можливе пом’якшити суворість моїх обов’язків і порушити клопотання перед відповідними інстанціями.

— Чи подаруєте ви мені це життя?

— Можливо...

— Пане, я благаю вас дати мені слово, цього буде досить.

Пан де Гранвіль зробив рух ображеної гордості.

— В моїх руках честь трьох знатних родин, а у ваших тільки життя трьох каторжників, — провадив Жак Коллен, — я сильніший за вас.

— Вас можна знов ув’язнити в секретній камері; що ви робитимете? — спитав генеральний прокурор.

— Е, то це, виходить, гра! — сказав Жак Коллен. — Я розмовляв цілком відверто, від щирого серця я розмовляв з паном де Гранвілем; але якщо тут є генеральний прокурор, то знов беру свої карти і йду напролом. А я був готовий, якби ви мені дали слово, віддати вам листи, написані Люсьєнові мадемуазель Клотильдою де Гранльє!

. Це було сказано таким тоном, з такою байдужістю і з таким поглядом, що пан де Гранвіль зрозумів: перед ним супротивник, з яким небезпечна найменша помилка.

— Це все, чого ви просите? — спитав генеральний прокурор.

— Я говоритиму за себе, — сказав Жак Коллен. — Честь родини Гранльє — плата за пом’якшення кари Теодора: це значить, дати багато і одержати мало. Що таке каторжник, засуджений довічно? У тому разі, коли він утече, ви дуже легко можете позбутись його! Це вексель, виданий гільйотині. Тільки через те, що його запроторили з не дуже приємним наміром у Рошфор, ви обіцяєте мені відрядити його в Тулон з тим, щоб там з ним добре поводились. Щодо мене, то я хочу більшого. В мене є пачка листів пані де Серізі і герцогині де Мофріньєз, і яких листів! Знаєте, пане граф, продажні дівчата, коли пишуть, дбають про стиль і виявляють прекрасні почуття, а вельможні дами, які дбають про стиль і прекрасні почуття, пишуть так, як дівки роблять. Філософи знайдуть причину такого обміну ролями, я не шукатиму її. Жінка — нижче створіння, вона надто кориться своїм органам. Для мене жінка прекрасна тільки тоді, коли вона скидається на чоловіка. Отже, ці герцогинечки, мужні розумом, написали шедеври... О! Це прекрасно з початку до кінця, як уславлена ода Пірона[126]...

— Справді?

— Хочете бачити їх? — спитав Жак Коллен, усміхаючись.

Прокуророві стало соромно.

— Я можу дати вам їх прочитати... Але тут уже без жартів! Ми граємо чесно... Ви повернете мені листи і забороните стежити і підглядати за особою, яка їх принесе.

— На це треба багато часу? — спитав генеральний прокурор.

— Ні, тепер пів на десяту... — відповів Жак Коллен, глянувши на стінний годинник, — добре, так через чотири хвилини ми матимемо по одному листу від кожної з цих двох дам. Прочитавши їх, ви скасуєте страту. Якби листи не були такими, як вони є, я не був би такий спокійний. А втім, цих дам попереджено.

Пан де Гранвіль зробив рух подиву.

— Вони тепер, напевне, дуже заклопотані, вони зсунуть з місця зберігача печатки, підуть — хто зна? — до самого короля... Ну, що ж, даєте мені слово честі не дізнаватись, хто прийде, не стежити за цією особою протягом години?

— Обіцяю.

— Добре, ви, напевне, не схочете обдурити втікача-каторжника. Ви з того дерева, з якого зроблені Тюренни[127] і додержите слова, даного злодіям... Отже, саме в цю хвилину посередині “зали загублених кроків” є жебрачка в лахмітті, стара жінка. Вона, напевне, розмовляє з яким-небудь писарем з приводу позову щодо суміжної стіни; пошліть вашого канцеляриста по неї, хай він скаже їй: Dabor ti mandana. Вона прийде... Але не будьте задарма жорстокі. Або ви приймаєте мої пропозиції, або ви не хочете компрометувати себе зв’язком з каторжником ... Зважте, що я тільки фальшувальник. То не залишайте ж Кальві в жахливих муках готування до страти...

— Страта вже відкладена... Я не хочу, — сказав пан де Гранвіль Жаку Колленові, — щоб правосуддя було нижче від вас.

Жак Коллен трохи здивовано глянув на генерального прокурора і побачив, що той потяг шнурок дзвоника.

— Вам не спаде на думку втекти? Дайте мені слово, цього буде досить. Підіть самі по жінку...

Ввійшов службовець із канцелярії.

— Фелікс! Відішліть жандармів... — сказав пан де Гранвіль.

Жак Коллен був переможений.

У цьому поєдинку з судовим діячем він хотів бути сильнішим, вищим, великодушнішим, але судовий діяч його перевершив. Все ж каторжник почував себе значно вищим, бо він обдурював правосуддя, запевняючи його, що винний є невинним і переможно змагався за голову злочинця; проте, ця вищість повинна була залишатись прихованою, приглушеною, тим часом як “двірник” присоромлював його велично і відверто.

В ту хвилину, коли Жак Коллен виходив з кабінету пана де Гранвіля, з’явився генеральний секретар президіуму ради, депутат граф де