Книги Якова - Ольга Токарчук

Аудієнція завершена. Нунцій одягає маску ввічливості. Він блідий, ніби вже давно не виходив із цього розкішного палацу. Якщо уважно придивитися, можна помітити, що в нього тремтять руки. Яків крокує палацовими коридорами впевнено, ляскаючи рукавичками об руку. Молівда мовчки дріботить позаду. Якісь отці секретарі розступаються, даючи їм дорогу.

Аж у кареті вони з полегшенням видихають. Задоволений Яків, як колись у Смирні, притягує до себе обличчя Молівди і, сміючись, цілує його в губи.

Біля дому Якова чекають Нахман-Пьотр Якубовський та Єрухім Дембовський.

Яків вітається з ними в якийсь новий химерний спосіб, якого Молівда раніше не бачив: торкається долонею вуст, а потім прикладає її до серця. Вони ж довірливо, як завжди, повторюють цей жест. Здається, ніби вони віталися так завжди. Допитуються, як там усе минуло, але Яків проходить повз них і зникає у дверях. Молівда ж, наче його речник, наче королівський міністр, іде слідом і коментує:

— Він переконав нунція завиграшки. Розмовляв із ним, як з дитиною.

Молівда знає, що вони хочуть почути саме це. Бачить, яке враження на них справляють його слова. Відчиняє Якову всі двері, потім заходить сам, а Нахман та Єрухім поспішають слідом. Їм здається, ніби повернулося те, що було колись: приємність бути поруч із Яковом, грітися в його незвичайному, хоч і невидимому для людських очей промінні.

Про Катажину та її справи у Варшаві

Коссаковська їздить невеликим скромним екіпажем, одягнена завжди в темне, в її улюблені брунатний і сірий, з великим хрестом на грудях. Зсутулившись, вона швидко проходить своїм широким кроком відстані між екіпажем та дверима чергового дому. Щодня вона здійснює чотири-п’ять візитів, дарма що надворі холодно й одяг на ній не гостьовий. Лакеям біля дверей кидає лише: «Коссаковська прийшла», — і рушає в плащі до покоїв. Позаду Аґнєшка намагається заспокоїти приголомшеного лакея. Останнім часом їх часто супроводжує Молівда, якого Коссаковська представляє як свого вельми освіченого кузена. Тепер Молівда допомагає Коссаковській купити все необхідне, бо вона на свята збирається додому. На Краківському передмісті у крамниці з товарами з Відня вони пів дня розглядали ляльок.

Молівда розповідає їй про смерть ребе Мордке та Гершеле.

— Чи Хана Франк уже про те знає? — питає Коссаковська, зазираючи елегантним лялькам під широкі спідниці, щоб переконатися, що там у них — довгі облямовані мереживом панталони. — Може, не варто їй цього казати? Тим більше, що вона, здається, знов чекає дитину. Він лише торкнеться її — а вона знов вагітна. Просто диво якесь, особливо якщо зважити, що вони так рідко бачаться.

Коссаковська облаштовує для Хани невеличкий маєток у Войславицях. Неймовірна щедрість як на зазвичай скупу Коссаковську. Вона тягне Молівду на вулицю Медову, де продають красивий фарфор, китайські цяцьки, делікатні чашечки, які просвічують наскрізь. Усі вони розписані пейзажами. Коссаковській кортить купити такі в новий дім Хани. Молівда намагається її відрадити: навіщо їй такі крихкі речі, які не переживуть жодної подорожі? Але змовкає, усвідомлюючи, що Хана та всі пуритани, як Коссаковська їх називає, стали для неї дітьми — непростими, проблемними, та все ж дітьми. Саме тому замість того, щоб залишитися у Варшаві на друге урочисте хрещення в присутності короля, вона вирішила повертатися на Поділля. Коли востаннє бачилася з Франком, сказала йому займатися тут своїми справами, а вона тим часом займеться тими, хто залишився. Містечко Войславиці — це власність її двоюрідної сестри та подруги Маріанни Потоцької. Містечко заможне, з великим ярмарком і брукованою ринковою площею. Маєток, що належить Коссаковській, орендував тамтешній економ; там уже все готово до приїзду нової господині, відремонтоване, пофарбоване. Хаїна свита може жити у фільварку, доки Яків не виборе землю, на якій можна було б оселитися назавжди.

— З чого ж вони житимуть? — розсудливо питає Молівда, спостерігаючи, як продавець пакує в обгортковий папір кожну чашку окремо і вмощує їх у клоччя.

— З допомоги. І з того, що мають. Зрештою, для торгівлі зима не перешкода. А навесні отримають зерно й можуть сіяти.

Молівда кривиться.

— Я вже це бачу.

— Там же є той ярмарок, крамниці…

— Тим усім займаються інші євреї — вже десятки, а може, й сотні років. Не можна отак оселити людей поміж інших і чекати, що з цього вийде.

— Побачимо, — каже Коссаковська й задоволено платить.

Молівда з жахом усвідомлює, що ляльки коштували цілий маєток. Вони повертаються до екіпажа, ступаючи по брудному від кінського гною снігу.

Складаючи пакунки в екіпаж, Молівда скаржиться, що з-поміж них усіх хіба що Якова можна впускати до салонів. А ще він вражений, скільки грошей Франк витрачає в столиці. Вся ця пишнота, позолота лише муляє людям очі. Коссаковська погоджується:

— Навіщо та карета з шісткою коней? Навіщо ті хутра, шапки і коштовності? Ми тут намагаємося представити їх як шляхетних бідолах, а він отаке виробляє в місті. Ти з ним говорив?

— Говорив, але він і слухати мене не хоче, — похмуро відповідає Молівда й допомагає Коссаковській сісти в екіпаж. Вони прощаються, і Катажина їде геть. Молівда залишається на Краківському передмісті сам. З боку Козячої вулиці дме вітер, шарпаючи поли його зимового кунтуша. Його тіло прошиває холод, наче в якомусь Петербурку.

Він забуває повідомити Коссаковській, що Яків не отримує з Поділля жодних листів. На єдиному, який прийшов від Хани, була зламана печатка.

Усе готове до другого, офіційного хрещення. Воно відбудеться в королівській каплиці у Саському палаці. Перед ним відслужать урочисту месу за участі хору, службу проведе сам Київський єпископ Юзеф Анджей Залуський. Короля, мабуть, не буде, у нього справи в Дрездені. Ну й добре! Навіщо нам тут якийсь король? Без нього Варшава чудово дає собі раду.

Катажина Коссаковська пише до кузена

Дорогий Кузене,

Фарфор я довезла. Лише в однієї чашки відкололося вушко, а так усе гаразд. Дуже нам Тебе бракує, тим паче, що вже тривалий час не маємо тут жодних новин, а їмость Хана Франкова просто-таки з’їжджає з глузду і просить тим самим кур’єром передати їй відповідь на її лист чоловікові. Поки що вона гостює в мене з донькою та двома служницями. Всі нетерпляче чекаємо новин про те, що ви там вирішили. Найгірше ж те, що ви там ніби крізь землю провалились усі, бо ні наші навернені друзі, ні родини їхні не мають із Варшави жодних звісток. Може, в усьому винна зима? Чи якась пошесть зморила польську пошту? Сподіваємося,