Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
— Ти, князю Юрію, думаєш про діло святе — і ми з тобою. Станеш, як усі князі, — покинемо тебе в той самий день. Не втримаєш, і ніяка сила на світі не втримає мене і моїх берладників коло неправого діла…
Тепер Долгорукий шле його за жоною для себе. Має привезти ромейську принцесу. Чи це діло справедливе?
Найперше: почесне. Про справедливість могли б говорити хіба що діти князя Юрія. Чи захочуть мачуху та ще й таку високорідну?
А княжна Ольга не хотіла, здається, думати про мачуху, вона затялася на своєму, не хотіла поступатися перед великим князем і, не отримавши ні від кого потвердження в своїй дорослості, відразу все й попсувала сама собі словами:
— Коли ні, то хочу поїхати до Цареграда з князем Іваном!
— Хочеш сама вибирати для нас мачуху? — ущипливо кинув Ростислав, який досі вперто мовчав, за звичкою зневажливо позираючи на те, що діялося в гридниці, і виказуючи всіляко свою цілковиту зневагу до поведінки князя Юрія і всіх інших, навіть рідних братів — Андрія, Гліба та Бориса.
Князь Борис глянув на брата злякано й осудливо водночас.
— Брате, хіба можна так? — неголосно сказав він. — Люди ж чують.
— Нагадав би про це великому князеві Юрію, — зло промовив до нього Андрій. — Забув він про сором і нас зневажив, кажучи тут про своє бажання мати нову жону. Хіба захотів синів малих, бо великі неслухняні?
Юрій слухав перемовляння своїх синів, не втручався, попивав спокійно просяне пиво, тоді Дуліб, чи то щоб порятувати якось становище, а чи й просто згадавши щось вельми важливе, з чим не міг довше стримуватися, підвівся з-за столу, звернувся до князя Юрія:
— Дозволь, великий князю, нагадати тобі про діло, яке не повинен полишати.
— Нагадай.
— Забув ти про смерть, яка два літа тому сталася в Києві, неподалік звідси, смерть, невідомщена, смерть досі, власне, й не розкрита; змовчати сьогодні не можу, бо сам гнав слід у сій заплутаній справі. Тепер хочеш відіслати мене з Києва, щойно вступивши в город. Тим часом лишаються тут люди, спровинені в тому вбивстві. Невже не знайдеш їх і не покараєш?
— Сказав тобі їхати до Цареграда з князем Іваном, а твоя воля: згоджуватися чи ні. Ти чоловік вільний. Багато хто, може, хотів би мати таку волю, як у тебе, лікарю. Дає тобі це твоє звання, твоє ремесло, твоя, сказати б, незакоріненість…
— А коли скажу, що вкорінився? Що прикипів серцем до одного місця, і місце те — Київ? І ще коли скажу, що й почалося все з убивства тут Ігоревого, тоді — сам знаєш, чого. Окрім того, а може, й передовсім, є речі, які знати повинен лиш я сам. Адже ствердив, що я — вільний.
— Про ту смерть мови не буде. Не буде й помсти. Хай ніхто не жде. Шлю гінців у всі кінці землі з словами про мир. Ромейський імператор теж потрібен нам для миру. Не стану шукати союзників, як Ізяслав, у себе під боком, бо не хочу, щоб товклися на Руській землі чужі війська, прикликувані кожним свавільним князьком а чи боярином. Ромеї можуть бути союзниками могутніми, бо ж знані цілому світові, водночас — союзники найдальші. Однаково що король англійський або французький. А далекий союзник — лиш для називання. Підтримує тебе своїм іменем і ніколи не загрожує силою. Чи згадає хтось, коли ромейські полки були на нашій землі? Ніхто не згадає того. Задалеко їм, та й власного клопоту занадто багато. Впокоряють бунтівливі племена свої, тепер не дають їм дихати хрестоносці. Отож союзник, хоч і великий та могутній, а руки в нього зв'язані. Всім же, хто хотів би піти на нас, зв'яжемо руки союзником сим — так і крутитиметься. Ізяслав розкричав повсюди, що Долгорукий тягне руку за ромеїв, що митрополита хоче грека. Всупереч патріархові цареградському він настановив митрополита руського, бо ще ж, мовляв, великий Ярослав висвятив на митрополита пресвітера Берестовського Ілларіона. А що таке митрополит з греків? Чоловік чужий, стоїть за церкву вселенську, володіє незалежністю, але й не втручається в діла наші. Коли ж наставляємо свого, то вже він не служить ні церкві, ні князеві, ні землі, а стає таким самим попихачем боярським, як і князь київський досі був. Я ж не хочу попихачів коло себе і сам ним не буду ніколи! Ось так, мої сини, князі, воєводи мої, й дружина, і ви, святі отці. Тепер, лікарю, можеш відмовитися чи згоджуватися, та хотів би я, аби ти поїхав з князем Іваном.
— Поїду, — сказав Дуліб.
— Поїду, — повторив майже водночас Берладник.
— Тоді заспіваймо, — повернувся Долгорукий до своїх синів.
— А я? — нагадала про себе Ольга.
— А ти, доню, нам підспіваєш. „Ох і сила, сила силу подоліла…“
Київ співав, гомонів, вирував, клекотів, на короткий час Київ став ніби єдиний, — від князівського палацу й до найнужденнішої землянки на Подолі, виритої потопленнями весняними, але ніщо не триває вічно, тож і київські веселощі мали свою межу.
Тим часом до заходу сонця, коли сторожа, за звичаєм, виганяла за брами города всіх сторонніх, на торговищах гасилися вогнища, в монастирях горіли тільки свічки перед іконами Богородиці та Христа, та й то під доглядом приставлених на те ченців безсонних, Київ розходився, розбігався, розскакувався, поверталися важко ворота на вереях, на глицях, сторчові, колодні, замикалися глухо й надійно, відгороджувався кожний двір від іншого й від цілого світу, ставав окремим світом для самого себе — загадковим, таємничим, наляканим, а то й злочинним. Київ уже й не Київ з
