Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний

Несли знак Юріїв повсюди, і поєднувалися Київ і Суздаль, Дніпро й Волга, зачаровані діброви Залісся й пропахла чебером полянська земля; Переяслав-Дніпровський подавав руку Переславлю-Заліському. Галич з-над Дністра перегукувався з далеким Галичем Білозерським, Либідь Київська мовби зливалася з Либіддю Володимирською, а Новгородський міст через Волхов неначе продовжувався мостом київським через Дніпро. Спліталося нерозривно, нерозлучно поєднувалося все, може, й навіки знаком Долгорукого: лук, націлений стрілою в землю.

Не покидаючи золотої гридниці Ярославової, цілу ніч учтуючи з своїми улюбленцями й синами, розсилав Долгорукий гінців у всі землі, вірячи, що здійснив справу життя свого й може заспокоїтися.

Забув слова Мономаха: „На питтю, на їді нічого не лагодіть, а оружжя не знімайте з себе“.

Забув, що жодну перемогу ніколи не можна вважати остаточною.

Забув, що, маючи в руках таку велику землю, треба бути хіба що Богом, щоб її втримати.

Забув, що минуле завжди наявне і наявне грізно. Тому вельми зручно з'єднати з ним чи своє горе, чи злість, чи невдачу, а чи й радість; знехтувати ж ним не дано нікому.

Забув, що минуле мовчить лиш доти, доки його пригнічує байдужість або безпечність, нездатна стурбуватися.

В радощах своїх Долгорукий був занадто безпечний і забув про минуле, яке стояло ось тут, за брамами Києва, гніздилося у самому Києві, оточувало князя звідусіль підступністю, недовір'ям, зневагою, чорною злобою і ще чорнішими намірами.

Минуле спробувало нагадати про себе Долгорукому ще ранком другого дня, коли привезено на Ярославів двір чудернацькі дві дубові клітки з-під Білгорода, де Ізяслав, утікаючи, покинув їх коло мосту через Ірпінь.

— Що там, у тих клітках? — поспитав Юрій, коли йому сказано про них.

— Якісь виродки, князю.

Долгорукий вийшов поглянути. Не любив ніяких відхилень від природної досконалості ні в тварини, ні в людей, не терпів карликів, слинявих, горбатих, вважаючи, що приносять нещастя, а тому ліпше прибирати їх з-перед очей. Тому, коли побачив Льопа й Шльопа, що зирили на князя крізь дубове пруття очима нажаханими, але водночас і гостро-зненависними, то звелів одразу:

— Витрусіть їх звідти!

Та коли карликів було випущено з кліток, вони за звичаєм вчепилися один у одного, гидко закублилися мало не під ногами в Долгорукого, Юрій гидливо відступився од них, гримнув на отроків:

— Женіть їх з двору, і з Києва — теж! Озвірілих від голоду й ненависті недоростків насилу розчепили, викинуто їх з Києва, одного через Лядські ворота, другого через Подільські, однак Льоп і Шльоп невдовзі зійшлися і якось забули про взаємну ворожнечу, бо треба було думати, як прогодуватися на цій землі.

А Київ тим часом виряджав послів до ромейського імператора. Споряджено князівські лодьї для Берладника й Дуліба, берладницька дружина мала супроводжувати свого князя аж до Дунаю, де б стала ждати повернення; складалися ще з досвітку на окремі лодьї дарунки від київського великого князя для імператора Мануїла і для високорідної невісти, принцеси Ірини; на берег Почайни виїхали Долгорукий з синами й союзниками, вийшли священики з єпископом Ніфонтом, вийшли ліпші люди, зібрався цілий Київ і Поділ; знову грали дзвони в церквах, співи були, світлі сльози, обійми; тоді — учта нагорі в Ярославовій золотій гридниці, а тоді в Печерському монастирі, а тоді на Краснім дворі, а тоді на Подолі з простим людом; князя хотіли скрізь, хотіли всі; він не вмів нікому відмовити, пив і їв з усіма, співав пісень, слухав похвалянь, всі його знали, всі мали що сказати про нового великого князя.

— Оце князь! До нього й голова йде, і ноги несуть!

— Щастя бути під таким князем!

— Сокіл і кречет!

– І за соколами ворони ганяються!

— Безжурний, бо сильний!

— Тобі аби лиш безжурність! Ходити по Києву та дивитися, як вітер дівкам подоли задирає?

— А що мені з Мстиславичів! Переривалися од роботи, а в животі от голоду бурчало, наче в вепра!

— Чоловік повинен тужитися. Навіть кінь розставляє ноги, щоб вилити з себе зайвину!

— Се князь! Не люд у нього в руках, а він у руках у людей!

— Допоки п'є та гуляє та обіймає жон!

— Яких жон? Послав у Царгород за принцесою!

— А сам не спускає з колін Оляндри суздальської!

— У веселощах потопить цілий Київ і занапастить!

— У веселощах і смерть люба! Люд озвірів од голоду, а тепер бери, їж, радуйся! Юрій багатств своїх не шкодує для люду, а багатства його такі, що й не кінчаються, мабуть.

— Не той славен, котрий много лічить стада, а той, іже многих ворогів шле до ада!

— Кортить тобі здихати?

— Сам здихай!

— Коли ж не хочеш ні жити, ні вмирати, то чого хочеш? Тільки жебрак не прагне ні жити, ні вмирати, а животіє!

— А з князем Юрієм живемо!

— Розум, справедливість, відвага, щедрість, — все за ним, а отже, й за нами!

— Де ще буде ваше все!

Кипіло, колотилося, галасувало, сичало потаємно, дехто сховався, дехто зникнув. Войтишич заліг на своєму дворі, посилаючись на старощі: „Чоловікові назначено народитися, схилятися до занепаду, хорувати, терпіти слушну кару, вмирати, будь воно прокляте!“ Зник десь Іваниця, не поїхавши з Дулібом, відтручений не доступною тепер ні для кого Оляндрою, віддалений, як і давніше, від Ойки. Петрило вдень метушився, сповнюючи волю Долгорукого, хоч і уникав занадто часто попадатися йому на очі, а ночами в супроводі двох загрозливо чорних охоронців, яких ніхто ніколи вдень і не бачив, їздив по Києву, перевіряв сторожу, погукував: „Дбай і чуй!“

Чи вдень, чи вночі прослизали до Києва піші гінці від Ізяслава, приносили потаємні вісті, несли князеві на Волинь звістки від боярства.

Ізяслав не примирився з утратою Києва, не сидів тихо в своєму Володимирі, та й не давали йому бояри заспокоєння, поки живий. Пхали його поперед себе, виставляли щитом і списом своїм: бий, проривайся, повернися, захопи, утвердись!

В церквах молилися: за Юрія — в Києві, за Ізяслава — у Володимирі та Луцьку; молитви бували відверті, бували й хитрі: „Ослаби, остави, одпусти, Господи, нам гріхи наші вільні й невільні, зумисні й незумисні, віру затверди, язик ворогові укрути, добре сохрани перед сею братією, яко благий Бог і чоловіколюбець. Амінь“.

А хто ворог?

І чи знав Юрій, що, здобувши собі безліч друзів, здобуде водночас ворогів стільки, що почорніє йому в очах? Що після кількох днів радощів і торжества в Києві ждуть його п'ять таких тяжких літ, в які ввібгати