Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
— Сильвестр я, — сказав знову Силька, метаючись очима сюди й туди і не знаходячи ніде порятунку. Що, коли цей чужий чоловік розкричиться отут, на Ярославовім дворі, й забере його назад, до себе, до свого заліза, до диму й кіптяви, до голоду й холоду, до холодних почайнинських розливів щорічних, до вітрів і завалистих снігів?
— Михлик був та й нема. Ти ж сам оддав Михлика монахам, тепер хочеш віднайти його.
— Не віддав — забрали силоміць, звабили тебе, бо ти був малий, дурний ще… А від них назад нічого не забереш…
— Тепер я в князя. Чи гадаєш — од князя можна щось відібрати? Князь — це…
— Знаю, — перепинив його Кричко, — відаю, що таке князь і яке воно щось… У Києві вельми добре видно князів. Прибігають сюди, втікають звідси, вмирають смертю своєю або й насильницькою — все в Києві, і все нам видко… Справжні кияни сидять на місці.
— Що ж ти висидів? — насмішкувато поспитав Силька.
— Доменицю нову ставлю. Велика вода була повесні, змило мені все, нині ставлю нову доменицю, хижу нову, все нове. Чоловік повинен сидіти на властивому місці, а довкола нього має бути все нове. Як листя на деревах щовесни.
— Вже знаю це нове. Заливає тебе щоразу Почайна, рятуєшся в самій сорочці, ходиш голодний і босий, просиш шматок хліба…
— Дають, бо вірять…
— Чи то життя? Вовки лиш так никають у пущах та полях… Чоловік повинен жити в спокої й лагоді…
— Як ти?
— Хоча б. Мене князі люблять. Дурні заздрять і бояться. А я…
— А ти! — перекривив його Кричко. — Не збагну, звідки в тебе ота круглоголовість і круглоокість. Наче й не син ти мені. В матері твоєї не було того, в мене теж нема, і в дідів та бабів не постеріг. Хіба якісь пращури… Ось твоя лагідь: стоїш серед ночі там, де коні князівські та воєводські, а припросити батька свого…
— Не велено сторонніх пускати до палацу, — швидко похопився Силька.
– І не пішов би. Бо й чого? Побачити твою лагідь? Не звик. Та й не треба. Тебе ж хоч одразу можу повести та показати тобі, як закладаю нову доменицю…
— Казав уже.
– І нову хижу…
— Казав.
— Коли ж пропаде твоя лагідь отут, то можеш повернутися… До хижі… Продувають її вітри, а гарно… Травою пахне і водою. А ще: волею. Боляче мені се казати, а треба. Будь щасливий!
– І ти.
Кричко хотів бодай на розставання обійняти Сильку, та здобувся лиш на те, що штовхнув його в плече, попихаючи до князівського палацу.
– Іди! Скачи!
Силька повернувся в свій закуток, зраділо порозкладав пергаменти, потираючи руки, мерщій сів за писання, та аж тут виявив, що в ньому вмерли всі слова. Порожнеча в голові, в душі, в серці, ніде нічого, все зникло, пропало, може, й навіки. Він ще пометався туди й сюди, пометушився, покрутився, — нічого не помагало. Безнадія оволоділа ним така тяжка й гнітюча, що він схилився над пергаментом і гірко, невтішно заплакав.
Чому лінуєшся, душо моя окаянна!
Більше Силька не згадуватиметься в сій історії. Полишить він свої сліди в літописах, оспівуючи подвиги князя Андрія і по змозі замовчуючи всіх інших князів. Розповість і про те, яким мужнім і мудрим був князь Андрій на противагу братові своєму Ростиславу під Муравицею; і як під Луцьком лиш з двома отроками напав на списовників ворожих, відважно бився з ними і ледве уникнув смерті від найманця німецького, який списом попав двічі в коня княжого, а втретє — в передню луку сідельну князеву; і як вів за собою половців при переправі через Либідь; і як „укріпляв на брань“ полк свій перед нещасливою для Долгорукого битвою на Рутці; і як згодом, коли вже Долгорукий вимушений був одійти в Суздаль і приходив під Чернігів, щоб виманити туди Ізяслава з його галицької виправи, хоробро розбив князь Андрій „пішців“ чернігівських, так що аж інші князі, а надто брат рідний Гліб, „поревнували“ його. Силька не шкодуватиме слів для свого князя, його око буде метке й вигострене, він помітить, як на Рутці, коли Андрій у битві зламав свій спис, з нього збили шолом і щит „відторгай“, а кінь був поранений у ніздрі й „став соватися“ під князем. Він передасть розмову між Долгоруким і князем Андрієм тої ночі, коли Андрій намірився йти з Києва на північ, освятивши той похід свій іконою Вишгородської Богоматері. Він плакатиме через двадцять літ після оцих нинішніх сліз над Києвом, пограбованим і попаленим безжально полками, посланими князем Андрієм проти Ізяславового сина Мстислава: „І були тоді на всіх людях стогін і розпука, і печаль невтішна, й сльози безперестанні“.
Більше не повернемося до Сильки, бо треба поглянути на Долгорукого.
Він не спатиме тої першої своєї ночі в Києві. Власне, Київ, хоч і принишклий, і в затаєності, так само не спатиме, кипітиме; колотитиметься в ньому приховане нічне життя, вируватимуть пристрасті, розквітатиме радість, гадюкувато підніматиме голову зненависть і злоба; повнитиметься Київ гомоном, насилу стримуватиме крик торжества, бо довго ж мовчки ждав, коли знов стане матір'ю городів руських, коли сяде в ньому князь, який збере всі землі в одне, докупи, з'єднає весь люд, дасть мир і спокій змученим душам і полям, стоптаним кінними та пішими полками.
Діждався! Мав такого князя, а князь мав Київ!
Не спав тої ночі Долгорукий, розсилав гінців, кінних і піших, у всі кінці землі. Вискакували гінці з усіх брам Києва, летіли через мости, греблі, броди, пробивалися крізь пущі й непрохіддя боліт червоно-рудих і зловісно-зелених, знаходили забуті поселення, ломилися в брами городів, колошкали розісланих воєвод і градодержців, вривалися в боярські оселі, зчиняли переполох на княжих станах, Хутче, швидше, метко! Везли по всій землі, розносили княжий знак Юріїв, його грамоту першу, київську заповідь миру.
Все забуто. Нащо ворожнеча, нащо ненависть! Маєш землю, маєш народ, все інше не важить! Забути, викинути з голови, знехтувати. Вороги знешкоджені, знесилені, знікчемнені. Так чи інакше вороги поконані назавжди. Думати про надії!
І Долгорукий пускав гінців. Розсилав свій знак княжий. Але не готового до пострибу лютого звіра, а лук, націлений стрілою в землю, — знак миру. Знак поєднання.
З неймовірною швидкістю розвозили гінці знак Долгорукого. Гінця ніхто не смів зупинити,
